Піднялися ліфтом на п’ятий поверх.
Тут були килимові доріжки, мармурові сходи. Навіть квіти стояли на столику «коридорної». Таке враження, що потрапили на іншу планету.
Всю дорогу Дезмонд збуджено говорив без упину.
— Хлопці кажуть — то вже все! Капець на сьогодні! Міністр МВС своїх «прокинув» — тепер їм всім кришка! Вся відповідальність на командирах спецпідрозділів. Тепер вони відходять. Ти ж бачив? Бачив?! Вони відходять, старий!!! Ми як поперли нагору, до Жовтневого… Ну, думаю: все… А вони відступати почали! Там зараз — тихо. Дощ… Петрович, Вітька… ще один хлопець… Лежать… Треба підібрати…
Я як міг заспокоював його.
Власне, він переповідав те, що ми бачили разом.
За вікнами дійсно моросив дощ. Майже весняний.
І вулиці спорожніли. Жодної чорної тіні.
— Ліз! Де Ліз?!! — кричав Дезмонд, кульгаючи по номеру. — Вона ж обіцяла знімати з вікна!
Він відчинив двері ванної, зазирнув у шафу…
Я силоміць поклав його на ліжко.
І набрав номер Лізиного мобільного.
Вона одразу відгукнулася:
— Я в Жовтневому. Тут повно поранених і вбитих. Затримаюсь до вечора.
Я сказав, що залишу Дезмонда в номері, викличу лікаря аби йому зробили знеболююче і снодійне, адже він рветься шукати її.
Але снодійне не знадобилося. Коли я, обернувся, Дез уже спав: певно, далися взнаки три безсонні ночі.
Я визирнув у вікно.
Внизу, під готелем, метушилися люди. Їхні рухи здалися мені уповільненими, як у рапіді. Чи той «рапід» увімкнувся в моїй голові?..
У номері було тихо. Дуже кортіло прилаштуватися на дивані, аж ноги заслабли і голова стала важкою, мов херсонський кавун. Я дивився вгору, на Інститутьську, де від асфальту здіймалася курява і очам не вірив: там, де кілька годин тому ми кидалися під кулі, прориваючись вперед маленькими зграйками, не було жодного силовика.
Їх мов корова язиком злизала.
Інакше не скажеш…
…Від початку я був з тими, хто ратував за «мирний розвиток подій».
Мені здавалося, що влада не витримає такої потужної хвилі обурення і піде на поступки. Не зовсім же вони там ідіоти!
Щоранку, увімкнувши матері чергову комедію, я голився, одягався тепліше і вирушав на Майдан, мов на роботу. Хоча, це і була моя робота: я знімав, це по-перше. По-друге — «створював кількість». Адже нас мусило бути багато. І щораз мене охоплював страх: чи прийдуть інші.
Інші приходили так само, як і я.
І кількість не зменшувалася.
Мов гриби, виростали все нові й нові намети. В серці Майдану утворилося ціле «наукове містечко», де викладачі і політологи читали всім охочим лекції, на екранах біля сцени крутилися документальні фільми, котрі роками валялися на полицях кінематеки. Попри основну революцію, тут ще відбувалася й культурна. І це мене дуже тішило.
Увечері виступали вокальні групи…
А в повітрі висіло запитання: скільки так триватиме?
Рік? Два?
До нових виборів?
Аби лиш — «мирним шляхом»?..
Урядові «васьки слухали та їли». І, певно, вичікували, доки ми всі не перетворимося на маргінальних клоунів маргінального шоу.
Попри ці невтішні думки, я не спішив приєднатися до загонів «самооборони»: там, як на мене, були надто молоді. Знайшов «афганців», прибився до них. Але й серед них не відшукав певної відповіді на запитання: що далі.
Ті, хто колись хоча б один раз бачив смерть, були проти надто рішучих дій.
Це була та «важка артилерія», котра чекала на подальший розвиток подій, але не квапила їх. «Хіба вони (малося на увазі «зелені салаги») знають, як підбивати бетеери?» — подейкували, посміхаючись. І… вичікували, коли підуть ці бетеери.
А «салаги» рвалися до бою, маючи за своїми студентськими плечами лише досвід комп’ютерних ігор. І, відверто кажучи, вони подобалися мені більше…
Щовечора я заходив до Миколи аби погрітися, погомоніти про сенс життя і роль інтелігенції, про прогнози — «з кров’ю — чи без».
Говорили-балакали…
Аж доки (здається, того дня, коли відбувся перший бій біля стадіону на Грушевського), я відчув, що більше не можу тинятися туди-сюди, в очікуванні, що хтось зробить за тебе те, що мусиш зробити ти.
Плюнув на все — розмови, прогнози і гарячі чаї на теплій кухні.
Сказав матері, що їду у відрядження. І почав ґрунтовно збиратися.