Мати з підозрою глянула на мене:
— Надовго?
— Як вийде, ма, — відказав я. — Днів на п’ять…
Забігаючи наперед, не можу не пригадати, як в один із днів, коли я заходив додому — помитися і поміняти білизну, застав її біля плити. Вона сиділа на стільці (адже стояти їй було важко) і смажила цілу гору налисників. Я нашвидку помився, на ходу вхопив налисник і вже збирався щось збрехати про наступну поїздку, як вона простягнула мені теплий пакунок, загорнутий в фольгу:
— На… Віднеси туди… Хлопцям…
Я закляк, дивлячись в її очі.
Незграбно взяв пакунок.
— Дякую, ма. Ти вибач…
Вона зітхнула і сердито схилила голову — так вона робила завжди, коли хотіла приховати сльози, промовила:
— Ти там гляди… Не лізь першим…
Ночував у казармі Українського Дому, який ми відбили у міліції.
Раніше там розташовувалася галерея, тепер стояли вправно збиті двоярусні ліжка.
І все було влаштоване «по-домашньому».
Якісь дівчатка спорядили мене дерев’яним щитом і каскою, які вони розмалювали так, що я швидше скидався на різдвяного Миколая. Ці витвори народного мистецтва навряд чи могли служити надійним захистом.
Коли на моєму видноколі знову з’явився Дезмонд Уітенберг, я, завдяки йому, розжився на американський броник. Взагалі-то я передбачав, що десь на цих майданівських горизонтах може з’явитися і Єлизавета Тенецька зі своєю не втраченою звичкою бути в центрі подій. Але поява Деза стала несподіванкою. Хоча, власне, тепер мене ніщо не дивувало.
Навіть зруйнований, обпалений і оголений до землі Майдан не викликав у мене тих «чистоплюйських» емоцій, котрі виливали на мою голову деякі колишні приятелі, волаючи про те, що «всепропало» і що центр столиці ніколи більше не відновиться.
Дивувало інше: те, як учорашні компьютерники, економісти, студенти, бізнесмени, бухгалтери, агрономи та інші мирні громадяни перетворилися на армію.
Беззбройну, романтичну і безстрашну.
Дез і Єлизавета звалилися на мою голову несподівано, проте передбачувано.
Хоча я мало згадував про них.
На те не було часу.
На все, що стосувалося іншого життя — не було часу.
Я навіть забув, що у Єлизавети був ключ від моєї квартири. Туди вони в першу чергу і приїхали, мов господарі.
Навезли купу смачних напівфабрикатів, а на додачу — кілька бронежилетів, які провезли через «дипломатичний коридор». Усюдисущий Дез, як з’ясувалося, проліз до офіційної преси.
На той час в квартирі Ліна облаштувала «перевалочний пункт» для поранених і забитих. Адже везти їх до лікарень було небезпечно — людей заарештовували на лікарняних ліжках, викрадали, знущалися і вбивали. Ми шукали надійних лікарів, котрі брали до себе таких «пацієнтів», попередньо оформлюючи їм «цивільний анамнез».
Отже Дезмонд і Єлизавета одразу ж включилися в процеси, які відбувалися довкола. Відбувалися подекуди досить буденно, адже людям на майдані треба було їсти, спати, одягатися в тепле, лікуватися від застуди і переохолодження.
Часи, коли ми, хмільні і щасливі, обговорювали свої наполеонівські плани на даху хмарочоса в Мідтауні, відійшли в таке далеке минуле, що здавалися нам давно відзнятим і нікому не потрібним фільмом.
Потім ця парочка перебралася до готелю, з якого Майдан було видно, як на долоні. А Єлизавета почала знімати своє «кіно».
Але зовсім, зовсім не з вікна.
…Коли ми…
Щораз кажучи «ми», я розумів, що не завжди знаю ім’я того, хто був поруч.
Адже в диму і попелі, в тій скаженій метушні і передчутті смерті, я і сам для багатьох був безіменним. Але безіменним з найкращим «позивним» тих днів — «брат».
Отже, коли ми…
…Посунули вгору по Інститутській, прикриваючись дерев’яними щитами і будівельними касками, втративши терпець, здоровий глузд і інстинкт самозбереження, я напевне знав: це буде останній бій.
І він буде переможний.
Принаймні, мені здавалося, що варто в це вірити, коли в тебе з позиції «лежачи» цілить чорний чоловічок з дуже зручного місця дислокації: згори вниз. Не маючи такої впевненості, чорт забирай, помирати буде прикро!
Не зважаючи на те, що розмірковувати, а тим більше спостерігати за тим, що відбувається, не було можливості, я упіймав себе на тому, що мій зір запрацював, як у бабки.
Колись я вичитав, що оката бабка тому й оката, щоби помічати довкола себе безліч найдрібніших деталей водночас.
Поруч зі мною нагору до Жовтневого палацу бігло кілька хлопців. Один був в окулярах, років вісімнадцяти — з тих, хто першим скачує в Інтернеті фільми про пригоди хоббітів.