Люди снували між ними.
І щораз, розминаючи в пальцях сигарету, він думав, що видіння зникне.
Але воно не зникало.
Жінка сиділа і дивилася на нього, або — крізь нього — таким само поглядом, який застиг на багатьох обличчях.
Він відкинув сигарету, котру за ці хвилини випотрошив до останку і зрозумів, що це дійсно вона — «царівна-жабка»…
Але тепер вона скидалася на обскубане кошеня, котре вціліло на згарищі.
Він не здивувався.
Не кинувся.
Не змінив виразу обличчя.
Лише констатував: це не смерть, і не примара, і не наслідок контузії.
Це була вона, Ліка.
І вона дивилася на нього так само — спокійно і прямо.
Адже все пережите тут уможливлювало неможливе на багато років наперед.
Він підвівся, обійшов юрбу і сів поруч із нею.
Обхопив за плечі — так, як обійняв би будь-кого з побратимів.
Відчув запах згарища від її одягу.
— Пішли… — сказав він. — Все скінчилося…
— Там… — вона кивнула кудись вбік, де метушились люди. — Сашко… Михайло… І… той…
Її губи тремтіли.
— Ми всіх знайдемо, — кивнув він. — Потім. Ми всіх знайдемо. Обіцяю.
Її треба було вивести звідси.
Він підняв з землі її наплічник.
— Це — твій? Пішли додому.
І повторив:
— Все скінчилося…
Він взяв її за руку і відчув, що її пальці тверді, мов дерев’яні — такі самі, як і у нього після роботи, яку вони виконували разом — тут, на Майдані.
Вони спустилися в метро і їхали, стоячи в кутку аби не привертати уваги тих, хто мав пристойний вигляд і поспішав на роботу.
Вчергове його обпекла думка, що життя тече паралельними руслами і ніхто з пасажирів не здогадується, що кілька годин тому він, що нині нагадує бомжа чи погорільця, дерся нагору до Жовтневого палацу і міг загинути. І не їхав би зараз тут, серед них, живих, під їхніми цікавими поглядами.
Він притискав її до себе — лиш через те, щоби вона не впала, і вдихав запах, який звик вдихати там, нагорі ці довгі місяці, запах, який відтепер назавжди буде із ним — запах диму.
Він міг би запитати, яким чином вона опинилася тут.
Певно, це було б логічно.
Сказати, що шукав її.
Розповісти про Єлизавету. Про Дезмонда Уїтенберга.
Запитати про подальші плани…
Але тепер це не мало значення. Це могло лишитися на далеке «потім» і — швидше, як місток до якогось міфічного і примарного майбутнього.
Час змістився. Минуле, в якому існувало безліч зв’язків — стало тим, що втратило своє значення тут і тепер.
Вони просто їхали в метро.
Потім йшли знайомим провулком до знайомого будинку — того самого, куди десять років тому приїхало таксі аби відвезти молоду і перспективну студентку на вокзал, а далі — на «пленер», а потім — покотити безвісти.
…У квартирі було тихо і порожньо.
Лише розкидані речі, затоптана підлога, ковдри на ній і посуд на кухні говорив про те, що тут жили люди. І їх було багато. Але після вранішніх подій було зрозуміло, що мало хто захоче провести ніч тут, на околиці.
Після перемоги.
І всього того, що мало відбутися увечері там, де зранку пролилася кров і звідки вони щойно вибралися, як два обскубаних, але непереможених бійця.
З порогу він кинувся набирати воду в ванну, метнувся на кухню в пошуках чогось їстівного.
А коли знову вскочив до кімнати, побачив, що вона стоїть, як стояла: в одязі, котрий ніби прилип до неї, з наплічником в руці, в капелюшку. Навіть не зняла свої обрізані брудні рукавички.
Отже, треба зайнятися і нею.
Він стягнув з неї куртку, під якою виявилося два чоловічих рваних светри, всадовив на диван, розстібнув блискавки чобіт — під ними так само були двоє шкарпеток — чоловічих і рваних. Все кинув у куток.
Поліз до шафи, дістав те, що лишилося тут від Єлизавети — халат, домашній байковий костюм, капці. Знайшов чистий рушник.
Всі ці дії здалися йому такими ж буденними, як і їхня зустріч, як та щоденна «робота», яку він виконував протягом цього часу. Як увесь плин життя, в якому пафос червоних доріжок часом виглядає насмішкою у порівнянні з усім тим, що робиш щоденно.
— Ванна — гаряча. Зараз я приготую омлет, — сказав він, тицяючи їй до рук рушник. — Що тут у тебе? — кивнув на мокрий наплічник.
Його, певно, теж треба було вивернути і викинути в куток, як викидають і спалюють речі тифозного хворого.