Але найбільше я думав про вчинок Агасфера — простого ремісника, який не дав Ісусу присісти біля свого одвірка. А потім земля горіла у нього під ногами усе життя.
І не було йому притулку ані в рідної матері, ані на чужині…
Але звідки взялися всі ті люди, котрі добровільно або неусвідомлено взяли на себе цю роль нині?
Вони «били в спину». З цілком меркантильних міркувань коригували вогонь супротивника, шматували прапори, під якими ще вчора ходили на свята, ставили перед нашими автівками «живі щити» з жінок та старих — і ті шалено верещали, називаючи нас «фашистами» і кидали каміння, а потім підносили окупантам слоїки з маринованими огірками та горілкою.
Затуркані і неосвічені, вони не могли пояснити свого майбутнього і цілком природно вважали, що на них йде «хунта», чекали більших зарплат і… рвали землю зубами — шматували, намагаючись вихопити для себе бодай крихту — аби СЬОГОДНІ не вурчало в шлунку. Завтра — байдуже…
Ніколи я не любив зверхнього розподілу будь-якого товариства на «ми» і «вони».
Це здавалося мені якимось… нелюдяним.
Виявилося, що «вони» таки існують.
Всі разом ми стояли біля кас, коли купували хліб, можливо, були в тих самих піонерських таборах і співали одні пісні, дивилися одні фільми. Святкували одні й ті самі свята, купували ялинки, віталися…
Я починав свою «кіношну кар’єру» саме там, де тепер «вони» несли чужі прапори, довірившись обіцянкам найманих політтехнологів.
Певно, тепер настав той самий «час X», час істини, час вибору — і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.
Або просто — сховану в кишені дулю.
Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.
І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.
Але були й інші.
І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…
Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.
А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.
Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».
І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.
І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…
— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.
— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.
Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.
…Плине кача по Тисині.
Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…
…Хрещатиком, уздовж Майдану і далі — до Європейської площі, мчали автівки.
Жвавий рух поновився і на Грушевського, і на Інститутській.
Майдан мерехтів вогнями. В кав’ярнях сиділи люди.
Перед входом у метро танцювали брейк молоді хлопці.
Їм аплодували, свистіли.
Люди заходили до магазинів, виходили звідти з пластиковими пакетами.
З розкладних столиків продавали символіку минулої зими — макети золотого унітазу, «золоті батони», прапорці-стрічки-значки. Будинок профспілок був одягнутий в жовто-блакитні шати, за якими крилося згарище.
У цьому затишному світі я виглядав Іхтіандром, котрий випірнув з фонтану посеред міста.
Тут був мир.
Але знаю напевне: якби хтось стрельнув петардою, я би впав на землю.
Певно, це виглядало б смішно…
І я шалено захотів туди, де мене назвали «Фелліні».
Де і коли ще я здобув би таку славу?!
І, чорт забирай, виявляється, цей Фелліні непогано цілить і вправно кермує танком.
Де і коли я міг би дізнатися про такі бонуси до таланту?!
Приблизно так я віджартовувався перед тими, хто не втрачав надії лишити мене на дивані.
— Ти збоченець! — казала Єлизавета Тенецька. — Армія потребує професіоналів.
— Заженеш мене до могили, — сварила мати.
— Не дуріть, босе, — втрачала почуття субординації Ліна. — Ви зробили свою справу — можете відпочивати.
— У тебе — тахікардія. І нога поранена, — говорив Микола. — Можеш тут піти у волонтери, якщо не силиться.