— Ну, які тут можуть бути «але», Миколо?! — швидко увірвав його я. — Я умовляв її дві години! Звісно, викладати тут — для такої людини не фонтан! Ми просто маємо використати шанс! Адже, певен, у неї потім виникнуть зовсім інші плани. І тоді, — я свиснув, — шукай вітра в полі і кусай лікті…
— Але… — продовжив свою думку ректор. — Ти ж сам знаєш, які у нас тут зарплати. І як всі б’ються за свої години! Чи погодиться?..
Це була вже зовсім інша розмова. Про мізерні зарплати я й сам знав.
Але це повернення в життя треба було ж із чогось починати! І я «виторгував» у Миколи ще одну тисячу гривень до призначених трьох, а як «бонус» домовився, що моя особиста аудиторія, в якій я проводив заняття, залишиться за новим викладачем. І, щоб взяти його ще «тепленьким», одразу ж виклав на стіл Лізині документи, котрі вчора видер з неї з більшими труднощами, ніж ті, які здолав зараз.
Адже вчора вона категорично відмовилась другий раз ступати в цю воду!
І я дійсно витратив години зо дві, доки довів, що нині іншого місця для неї не знайти. Хіба що в гардеробі Будинку кіно. Але вона вперлася і сказала, що їй на все начхати і гардероб її цілком влаштовує.
Тоді я пішов на підступний крайній прийом і сказав, що гардеробниця навряд чи зможе вирватись за кордон, щоби зайнятися пошуками Ліки, заради яких ми тут і зійшлися. І що у мене ще є непересічні плани, виконати які можна буде лише маючи певний статус.
Вона притихла.
— Так, я дурна. Вибач.
Я обережно подякував і зрозумів, що більше тиснути не можна. Ще рано говорити про плани, які вже крутилися в моїй голові щодо її повернення у кінематограф.
…До початку занять залишалося два тижні.
Я приніс їй усіляких методичок, розробок за останні роки, свої власні «робочі плани» і з жахом спостерігав, як вона порпається в усьому цьому паперовому смітті, зневажливо цитуючи пункти: «Технологічні і творчі етапи виробництва екранного твору», «Характеристика основних творчо-виробничих періодів кіновиробництва»…
Я й сам добре знав, що попри існування купи різної літератури про кіно і кіновиробництво, загально систематизованих підручників, посібників майже не існує.
Або вони датовані тими часами, коли ніхто не знав слів «блокбастер» чи «серіал».
В одній навчальній брошурі радять починати з загальних лекцій «про сутність професії».
— Це відробляння годин! — категорично сказала Тенецька.
І я внутрішньо змалів, ніби сидів на лекції.
Відкинувши всі ці розробки, Єлизавета втупилась у мене уїдливим поглядом:
— Ви там всі, певно, жартуєте?
Відверто кажучи, я чудово розумів, що вона має на увазі і потайки радів цьому гнівному тону, який красномовно свідчив про те, що порох з порохівниць не тільки не вивітрився, а навпаки — став ще вибуховішим.
Вона все ж таки скучила за роботою.
— Що ти маєш на увазі? — цілком невинно запитав я.
— А те, що я не збираюся читати таких лекцій — вони на них одразу позасинають! Через такі складні теоретичні лекції важко зняти живе кіно. А це ж як… — вона стисла кулаки і потерла зігнутими пальцями в повітрі так, ніби тримала в них щось матеріальне. — Як… з глини ліпити горщик… Власними руками.
— От і навчиш їх ліпити горщики, — посміхнувся я. — Тобі і глина — до рук! Будеш робити все, що вважаєш за потрібне. Ніхто не втручатиметься. Можеш навіть планів не складати — я домовився!
Але все виявилося не так просто, як я думав.
За день до початку лекцій, ректор, за нашою давньою дружбою, повідомив, що на перше заняття до Єлизавети збирається прийти чи не вся керівна верхівка інституту.
До того ж, мають завітати кілька журналістів, адже «світ чутками повниться», а чутки ходили не лише про її колишні заслуги, а ще й про колишнього чоловіка, котрий нині перебував у верхівці правлячої партії.
Одне слово, її з’явлення на горизонті спрацювало, немов бомба.
Всі ходили збуджені, чекаючи на вихід цієї «скандальної», «невизнаної», «загадкової», «стервозної», «божевільної», «не-спов-на-ро-зу-му», «колишньої», «а-вона-зараз-ще-нічого-собі», Єлизавети Тенецької.
В ніч на п’ятнадцяте вересня — саме тоді починалися заняття — я майже не спав. Не знаю, чи спала вона, але коли о восьмій ранку я заїхав за нею на таксі, зустріла мене спокійним поглядом, в якому прочитувалася неперевершена байдужість до того, про що повідомив увечері: «шоу-маст-гоу-он!». І вона мусить виглядати гідно.
Вона дійсно виглядала «гідно»: в тих самих джинсах, в яких ми їхали з Риги, не зважаючи на те, що напередодні я купив їй елегантний костюм-«трійку».