— Я буду поруч, — шепнув я, відчиняючи перед нею двері аудиторії і швидко прямуючи до стільців, поставлених в кінці кімнати.
Там вже сиділи ректор, кілька молодих викладачок з палаючими очима і вільні наразі педагоги з інших кафедр. А ще — купа незнайомих молодиків, котрі сором’язливо тримали в руках фотоапарати.
П’ятнадцять розгублених юнаків і дівчат крутили головами, сприймаючи присутність високого начальства, як належне і не розуміючи, чому саме "їхньому курсу випала така честь.
Я тихо привітався і завмер на клишоногому стільці, спостерігаючи, як повільно вона витягає з сумки папери, розгортає журнал, оглядає аудиторію, цілком ігноруючи присутність сторонніх і безбарвним голосом називає прізвища, ставлячи навпроти кожного легкий розчерк.
В аудиторії панувала тиша.
Я мимоволі зіщулився, адже згадав той день, коли вперше побачив її і закляк з роззявленим ротом — радіючи і ніяковіючи, плекаючи зовсім інші почуття, на відміну від нинішніх. Струсонув головою, відганяючи мару і поглянув на Миколу.
Той сидів майже з таким самим виразом на обличчі, як я двадцять років тому.
Покінчивши з формальностями, Єлизавета обвела присутніх лукавим поглядом, розгорнула «робочий план», прочитала перший пункт:
— «Архітектоніка та побудова композиції повнометражного фільму»…
Помовчала, зітхнула, вийшла з-за столу, оперлася на нього, схрестивши руки і заговорила таким тоном, ніби всі ми сиділи на галявині біля вогнища:
— Ну що, пофантазуємо?.. Уявімо десять абсолютно різних персонажів. Серед них, скажімо, є дівчина-провінціалка, дільничний міліціонер, безпритульний… — і звернулася до трошки спантеличених студентів: — Допомагайте мені!
— Офіціант з Макдональдсу… — невпевнено пискнув кучерявий хлопчина.
Всі засміялися, а Ліза кивнула: «Ще хто?»
— Дресирувальник дельфінів! — вигукнула руда дівчинка.
— Чудово! Ще?
Аудиторія засміялась, зарухалась.
— Безногий!
— Балерина!
— Водій маршрутки!
— Актор лялькового театру!
— Депутат Верховної Ради!
Ліза задоволено посміхнулася:
— Непогана компанія. Тепер уявімо, що в кожного з цих персонажів — своя історія: драматична, мелодраматична, трагічна, комедійна. У кожного — свій характер, статус, прагнення і кінцева мета. А ще — свої психологічні особливості. Вони різні. Їх треба звести в одному просторі. Якому?
Цього разу голоси залунали впевненіше і веселіше:
— В літаку…
— У зачиненому на ніч супермаркеті…
— На безлюдному острові…
— В лісі…
— У відчепленому вагоні потяга…
— На турбазі…
— У бібліотеці:
— На повітряній кулі…
— В печері! — несподівано зі свого найдальшого кутка вигукнув ректор і його голос потонув в загальному гулі.
— Ок, приймається! — посміхнулася Єлизавета і, як ні в чому не бувало, повела далі: — А тепер треба вмотивувати їхню присутність саме в цьому місці, змусити взаємодіяти, протистояти, вибухати пристрастями, змінюватись, розвиватись або деградувати і, зрештою, прийти до загальної мети, заради якої ви заварили всю цю кашу… Отже, подумаємо разом, заради якої мети кожен з вас так познущався з десятьох пересічних громадян?!
…Непомітно і несподівано всі присутні, разом із репортерами, включилися в цю гру — вигукували з місць поради щодо сюжету, підказували порядок дій і шукали «точки неповернення» в розвитку історії. Єлизавета привітно приймала пропозиції, критикувала помилки і креслила на дошці схеми.
Я з подивом, захопленням, захватом спостерігав, як на моїх очах — от так просто і невимушено — народилася досить пристойна історія, виникла ціла низка характерів, а головне — ідея цієї, як вона висловилась, «каші».
І «каша» на очах в усіх несподівано набула міцного структурованого кістяка.
Але справа була навіть не в ньому, а в тій віртуозній майстерності, з якою Єлизавета так легко і невимушено підсунула зеленим студентам знання про структуру і побудову кінематографічного твору.
— Лінда Сьогер нервово курить в туалеті… — прошепотів мені Микола, що сидів червоний, мов варена креветка.
— А що я казав… — зухвало кивнув я. — 3 тебе пляшка, старий.
Залунав дзвоник, але ніхто зі студентів не зрушив з місця. Дивлячись на їхні потилиці, я чудово уявляв очі: так колись дивилися і ми.
Єлизавета мовчки витерла руки від крейди, посміхнулась, оглядаючи залу і промовила з удаваною суворістю.