Дезмонд гортав газету, зачитуючи «вечірній фестивальний огляд», в якому було сказано, що режисер «Німої крові»…
— …перевернула уяву глядачів незвичними прийомами монтажу і здивувала тривимірністю кінематографічного письма без застосувань програмних технологій… — і задоволено поплескував себе по коліні.
— Припини, Дез, — попросив я, красномовно вказуючи на Єлизавету, котра сиділа на широкому балконі, закутавшись по самісінький ніс у плед і здригалася на кожну подібну цитату. Але мовчала.
— Може, сходити по їжу? — ображено запропонував Дезмонд. — Це на першому поверсі.
— Найкраще, що ти можеш зробити, старий, — кивнув я.
Дезмонд підвівся:
— Піца? Суші? Гамбургери?
— …і можна без хліба, — посміхнувся я.
Виходячи з балкону, він все ж таки не втримався, обернувся і виголосив, звертаючись до Єлизавети:
— Можете мене проклясти, але я скажу: ця божевільна, котра нині гризе себе, мов вовк у залізній пастці — найкраще, що могло статися на цьому грьобаному збіговиську! А напади самокритики треба лікувати горілкою!
Ліза нахилилась, скинула з ноги капцю і жбурнула в нього.
— Отже, горілка… — впевнено кивнув Дезмонд і зник за дверима.
Ми лишилися в сірому мареві неба самі.
З-під пледа визирали лиш її очі і я не міг зрозуміти — сумує вона чи посміхається?
— Коли ми її знайдемо? — глухим голосом запитала вона.
— Коли закінчиться фестиваль — одразу поїдемо.
— Куди?
— Дезмонд допоможе. Він і мертвого з-під землі дістане.
— Звідки ти знаєш?
Я знав.
Я знав Деза більше двадцяти років.
І не тільки, як нинішнього, досить успішного продюсера…
Наша зустріч, внаслідок моєї теорії невипадковості, відбулася в Афганістані.
Довелося розповісти Єлизаветі історію, як мене, пораненого і забутого серед трупів після бійні в Пактії, відшукала знімальна група американської служби CNN.
І перше, шо я побачив, відкривши одне, залите кров’ю, око — молоде і нахабне обличчя Деза, котрий після першого ж ковтка з поданої фляги, почав завзято знімати мене «крупняком». — «Поганий ракурс… — харкаючи кров’ю прохрипів я. — Контражур, салага…"…
— Шкода, що ми не говорили про це раніше, — зіщулившись під пледом, промовила Єлизавета.
— Це щось змінило б? — саркастично посміхнувся я.
— Певно, не ображала б тебе… — тихо сказала вона і додала: — Ти був, мов хворий…
— Одержимий, — поправив я. — Я був одержимий.
— Певно, що так, — кивнула вона. — Але для мене ти був таким собі нав’язливим і нахабним хлопчиськом, яких багато. Шкода, що і я нічого не змогла тобі пояснити. Та й навіщо було щось пояснювати? Зовні все виглядало досить банально. Крім того, що тоді, на горі, хотіла померти…
— Я це бачив.
Вона посміхнулась.
— А потім я тебе дійсно не впізнала. Якби впізнала, все склалося б інакше…
У мене аж подих перехопило, ледь втримався аби не свиснути.
— Інакше?!
— Звісно: вигнала б просто з порогу в той день, коли ти прийшов на оглядини! Адже тоді все виглядало ще банальнішим. Знаєш, як кажуть — «з душком».
— Розумію… — кивнув я.
Вона засміялася і хитро додала:
— А ти про що подумав?
Про що я подумав?
Про те, що… життя цікаве і непередбачуване.
Що воно часом підкидає такі сюжети, які неможливо вигадати, а головне — розплутати за законами жанру.
Доводиться за все розплачуватися «натурою» — класною душею, здоров’ям або й самим цим життям.
— Подумав, що… — замислився я, — що тобі дуже личить ця зачіска! І що ти зняла непогане кіно.
— Завдяки тобі. І Дезу.
І додала, ніби зверталася сама до себе:
— Можливо, мені треба навчитися говорити «дякую»…
Вона витягла з-під пледа руку і простягнула мені:
— Дякую, Денисе. За все.
Я із задоволенням потис її вузьку, але міцну долоню.
До цього простого жесту і душевної інтонації я йшов так довго, так виснажливо і таким заплутаним шляхом…
У відблисках дня, далеко внизу під нами текли стріти й авеню, утворюючи квадратові острівці — нерівні, мов дитячі кубики, розпороті зсередини залізними, звуженими стрижнями хмарочосів.
Я бачив все те, мов аерофотокарту в комп’ютері. Але не було такої кнопки, натиснувши на яку, можна було б наблизити необхідний об’єкт. Роздивитися до дрібниць аби віднайти на бруківці відірваний ґудзик.