Єлизавета теж вдивлялася вдалечінь.
Я був впевнений, що ми думаємо про одне.
— Ми її знайдемо, — сказав я.
— Вчора після церемонії… Коли ми йшли по доріжці… — невпевнено вимовила вона. — Мені здалося…
— Мені теж. Але це просто те, що ми би хотіли побачити…
…Над Гадсоном низько висіли свинцеві хмари.
Цікаво, хто першим вигадав це влучне порівняння — «свинцеві»?
Інакше не скажеш, адже вони дійсно свинцеві — сірі, лискучі, обтяжені власною вагою, провисають над містом, мов коров’яче вим’я. Можна ще сказати — «олов’яні», але, в принципі, це одне й те саме — сірі й лискучі, схожі на вим’я, сповнене молока.
Гадсон — це Гудзон.
Тобто, ріка. Гудзоном її називали лише в «союзі». В Америці кажуть — Гадсон. Відповідно, і Техас — не зовсім Техас, а «Тексас».
Ну це так, несуттєво…
Отже, хмари сірі, низькі, ледь рухаються, скреготять, зачіпаючи черевами факел статуї Свободи. З цього берега Манхеттена здається, що вона аж здригається від того, маленька. Туристи купчаться на набережній, підставляють під неї долоню і фотографуються в ракурсі: маленька статуя Свободи на великій долоні.
Під мостом мурини торгують спортивними «бобочками» з написом «Ай лав Нью-Йорк» по 15 доларів за штуку. «Бобочки» на будь-який смак і колір — з каптуром і без, на блискавці і без, від чорної до білої — всі кольори веселки. А ще на дошці прикріплені годинники, теж «від 15…». Але можна вторгувати і за 10.
Через несподівану холоднечу нам довелося купити три таких «бобочки». Не вертатися ж за теплими светрами на п’ятдесятий поверх!
Я взяв чорну, Дез — темно-зелену, Ліза вбралася в бузкову. І все те — поверх смокінгів і її вечірньої сукні!
Реготали, мов навіжені.
Вирішили скинути і лишити їх в авто, перед самим візитом до кінозалу.
Тепер наша любов до Нью-Йорка закарбована на грудях.
Щойно сіли в машину, розпочався дощ.
Дощ у Нью-Йорку — особлива історія, про це можна було б написати вірш. Навіть не треба писати — просто залишити одну цю назву: «Дощ у Нью-Йорку» і поставити внизу чотири рядки рясних крапок.
І все. І більше нічого не треба. Чотири рядки крапок — це теж дощ.
Дощ у Нью-Йорку досить дивне видовище.
Він починається з раптових сутінків, котрі здіймаються з землі, поволі перетікаючи за краї хмарочосів, мов піна в каструлі з киплячим молоком, клубочаться вгорі, виповзають за межі небокраю, мішаючись з хмарами.
А по асфальту починає лупасити дощ — краплі великі, порожні всередині, мов скляні кульки, розбиваються на міріади маленьких гострих скалок.
Води — по коліно! Але то не вода — а суцільна фарба! Це все одно, що йти по коліно в картині Клода Моне чи, скажімо, Едуарда Мане — байдуже!
Всі вогні, котрими освітлена авеню, витекли донизу, на бруківку — і доводиться плисти в цьому пістрявому морі.
Колеса авто то зелені, то сині, то червоні. Фарба — тепла, аж гаряча, бо зіткана з вогнів міста. Краплі-кульки теж різнобарвні. Здається, падають на обличчя і вкривають його зеленими, червоними, синіми мазками.
Дощ у вечірньому Нью-Йорку — карнавал змішаних кольорів.
— Ніби картину зішкребли мастихіном, — каже Єлизавета, дивлячись за вікно.
— Точно! — підхоплює Дезмонд Уітенберг. — Я сам про це думав сто разів, тільки не міг підібрати точної метафори.
Аби не розсміятися, я відвертаюсь до свого вікна.
У дурнів, кажуть, думки збігаються. А Дез просто намагається улестити Єлизавету. Теж мені, залицяльник зі стажем!
Ми їдемо на церемонію нагородження.
У білому лімузині.
У морі теплих вогнів.
Кутаємося в дешеві «бобочки».
Запропоновані нам місця — в п’ятому ряду.
А це, як каже Дез, добрий знак…
Район Трайбека, розташований між Канал-стріт на півночі і Чембер-стріт на сході, найбільш постраждалий під час теракту 11 вересня 2001 року, декілька років по тому вважався найменш придатним для життя.
Тут ще тривалий час після падіння башт-«близнюків» клубочився пил і відчувався запах ядучого смороду. Колись жвавий, рухомий людський мурашник перетворився на згарище і престижний колись діловий район надовго втратив своє значення. Аж доки до відродження району не долучився «Боббі» — Роберт де Ніро, заснувавши тут щорічний кінофестиваль незалежних режисерів з усього світу.
Спочатку кінофестиваль мав за мету відродити активне життя найбільш постраждалого району. А згодом почав працювати на популяризацію незалежного авторського кіно, здатного впливати на суспільну думку і повертати її з обивательської та споживацької позиції на громадянську.