Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:
— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!
— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!
— Останній раз! — сказала вона. — Затям.
Я затямив.
Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі Тенецькій. Це «мінне поле» мені доводилось опановувати щохвилини. Але воно було того варте.
Післязавтра ми мусили бути на церемонії визначення переможців на кінофестивалі Трайбека в Нью-Йорку.
І «місіс Тенецька» не мала зникнути раніше, ніж отримає свою відзнаку.
Я в це свято вірив.
У це вірив Дезмонд.
І тому я мав бути чемним.
Я зітхнув і… замовив ще дві порції віскі «Signet» — цього разу, як годиться, по-шотландськи: з карафою холодної води.
ДЕНИС
Я знайшов її в елітному реабілітаційному санаторії під Ригою.
Кинувся не одразу. Ще довго перетравлював отриману інформацію від того клятого американця, котрий несподівано встромився в наше життя.
Намагався примиритися з нею, усвідомити, прийняти, як належне, як факт: Ліка жива.
Спочатку через егоїзм я навіть забув, що не сам.
Що цю благу звістку треба донести і до її матері. Донести — і нарешті заспокоїтись, змиритися і… порадіти.
Але порадіти зміг не скоро.
Спочатку відчував один суцільний жар в голові і повну плутанину в думках.
Як писав поет — «з журбою радість обнялась». Це було саме те відчуття!
Чому не я йшов по сліду, чому мене випередив якийсь американський бовдур.
Чому не я?!.
Потім переді мною постала інша задача: повідомити про все, що сталося, її рідним. І поставити на цьому крапку. Велику крапку. І продовжувати жити — з цією важкою чорною крапкою в душі.
Оскільки мій, так би мовити, колишній тесть ширяв у недосяжних політичних емпіреях, навіть не йшлося про те, аби звернутися до нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.
І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у зв’язку з «глибокою душевною травмою» після смерті доньки.
Мені довелося дізнаватися, куди саме «відправив» у однієї літньої жінки, колишньої актриси, з якою Єлизавета Тенецька колись топила горе в чарці.
Виявилося, що це «місце» — передмістя Риги, елітний реабілітаційний санаторій. Одне слово, той благословенний куточок, з якого вибратися, не маючи грошей, цим «елітним» пацієнтам досить важко. Особливо, коли тобі немає куди повертатися.
Я знайшов свого старого ризького приятеля з телебачення — Андріса, котрий дістав точну адресу того санаторію і навіть змотався туди, адже я мав необережність назвати йому ім’я пацієнтки, яке досі діяло на представників мого триклятого і недобитого «кіношного» покоління, мов звук магічної сопілки.
— Вона там, старий! — заволав Андріс у слухавку збудженим голосом, немов його вкусив скажений пес. — Вона там! Я навіть бачив її крізь паркан! Ну, я тобі скажу…
Що саме він хотів сказати, я дізнаватися не став, подякував, пообіцяв звернутися до нього в разі необхідності і наступного ж дня пішов до посольства оформлювати візу.
Їхати вирішив потягом, бо мені потрібна була дорога — довга, нічна і ранкова, з перетинами кордонів, з полями і лісами, що простягаються світ за очі. Дорога, протягом якої я міг обміркувати куди їду і що скажу. Надто тривожно було думати про те, якою побачу її.
У мене не було жодних доказів на підтвердження радісної звістки, крім листа, який отримав. Але він був написаний на комп’ютері — як довести, що його писала саме вона, Ліка?
Три речі лежали у мене в кишені — візитка, котру мені дав адміністратор в готелі Бару, вже досить затерта, з новим іменем і чужим прізвищем, така ж затерта світлина, зроблена під водою, на якій важко було розібрати обличчя і… ґудзик, котрий знайшов у шафі.
Досить химерні докази її існування.
Попри це, не поїхати я не міг.
На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції.
Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя.
Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища.