«Тільки заради вас…» — і дико фальшивить на одній струні. Скрипочка померла давно, хвора на променеву хворобу.
Ніч.
Десенка.
Очерет.
Місяць висвітлює божевільне і щасливе обличчя… в якому проступає обличчя Єроніма Антонісзона ван Акена — Ієронімуса Босха.
Пропалини в часі і просторі.
Якимось незбагненним дивом вся ця купа голосів і тіл складається в полотно, в розмову.
Про… що?
Дивно, але на перегляді мені здалося, що вона розповіла про всіх, хто сидів в тому презентабельному залі.
Недарма кілька хвилин після титрів висіла оглушлива тиша.
А потім, немов буря з-за горизонту, здійнялися оплески.
…На церемонії нам веліли сісти в п’ятому ряду.
І Дез вважав, що це добрий знак.
Бодай якусь відзнаку маємо отримати.
Попереду маячили священні потилиці.
— Емілі Блант… Майкл Дуглас… Кетрін-Зета… Іванка Трамп… — шепоче Дезмонд, вказуючи очима поперед себе.
Чоловіки в смокінгах — всі, як один.
Жінки — в шовку, атласі, тафті, мереживі. У них з цим проблем немає.
Сукню ж для Єлизавети ми шукали, як професор Бінгхем золото інків. Дез навіть намагався взяти напрокат позаминулорічний наряд Шерон Стоун.
Але Єлизавету нічого не влаштовувало, доки в одному бутику не натрапили на «класику жанру» — маленьку чорну сукню. Без жодних витребеньок. Такий собі: футляр для авторучки.
— Синдром радянських жінок — «скромненько і зі смаком», — пожартував я.
А Дез так і назвав її — «місіс Паркер».
Ліза ж і оком не змигнула, мовляв, все, закінчуємо пошуки, буду в ній — і крапка!
Тепер ми сиділи посеред всього цього бісквітно-кремового торту, немов три пінгвіни в квітучій оазі.
А потім все сталося так, як колись я мріяв, пророщуючи в п’ятому класі квасолину у вологій марлі — тільки з поправочкою на «плюс двадцять років».
Зморщене зернятко вистрілило розлогим баобабом.
— Приз за кращий іноземний повнометражний документальний фільм…
Напруга, збуджена тиша…
— Єлизавета Тенецька…
— Денис Северин…
— Дезмонд Уїтенберг…
Шквал оплесків, вигуки, привітання, цікаві погляди, зблиски фотокамер.
І — невідоме плем’я Мумба-Юмба у складі двох пінгвінів у смокінгах і авторучки «місіс Паркер» попхалося на сцену під музику живого оркестру…
Тепер добре розумію, що мається на увазі, коли пишуть: «Все життя пролетіло перед його очима за одну мить…».
Доки йшов, тримаючи Лізу під руку, на мене вилився увесь шквал спогадів, починаючи відтоді, коли в темному напівзруйнованому парку карпатської турбази до мене блимнув вогник її цигарки. Освітив життя, пропік до печінок і, зробивши дугу, зник у темній безвісті…
Тепер ця безвість освітилася іншим світлом — за американською «фішкою»: ти заходиш до темної кімнати, самотній і розгублений, падаєш в крісло — і раптом хтось клацає вимикачем. І ти бачиш перед собою юрбу гарно вбраних людей з повітряними кульками в руках.
Вони несамовито репетують «хеппі-бьоздей ту ю!» і починають тискати тебе і підкидати вгору. І ти шаленієш від несподіванки. І в розпачі не знаєш, чи цього ти хотів насправді і чи вартує твій спокій і тиша цих різнобарвних кульок.
Адже давно вже звик бути сам на сам з тишею і темрявою…
Потім нас ставили до стіни і розстрілювали автоматними чергами камер, сотні мікрофонів тягнулися до наших вуст. Дезмонд сяяв, відбиваючи Єлизавету від юрби і роздаючи візитки журналістам.
Ледь пробилися до дверей зали — далі наш шлях пролягав до місця «закритої вечірки» в готелі на сімдесят другій авеню.
На вулиці теж купчився натовп.
Ми спускалися зі сходів. Дез ішов попереду, мов охоронець.
Я тримав Лізу під руку.
Вона спокійно і привітно посміхалася людям. Я мріяв про одне — швидше дійти до авто. Несподівано з’ясувалося, що все це мені не подобається. Впевнений: серед цієї юрби стояли й не гірші за нас.
Ті, про кого Ліза знімала своє кіно.
Вдивлявся у збуджені обличчя з винуватим виглядом.
Якоїсь миті здалося, що з-поміж тих облич — очі в очі! — упіймав знайоме.
Сахнувся, стис Лізин лікоть, смикнувся в той бік, крутячи головою.
— Що сталося? — крізь зуби запитав Дез.
— Що?!. — шепнула Ліза.
— Нічого… — відказав. — Примарилося…
МАРИНА
Вулицею, де живе Марина, зранку їздить авто з гучномовцем.
Будить її веселими вигуками.