Розповів про свою знахідку в Чорногорії. Про лист, який написав за адресою «Енжі Маклейн» і про лист, який отримав від неї, а згодом — від того клятого американця.
Вона слухала мовчки, низько схиливши голову.
Коли я закінчив, вона промовила:
— Тепер розумію… Страшно було не розуміти. Але тепер…
Вона занурила обличчя в долоні, затрусила головою, ніби наново усвідомлюючи почуте. Якщо до цієї миті вона думала, що її донька просто зникла з причин нікому не відомих, потрапивши в м’ясорубку якогось нещасного випадку, як це часом трапляється з людьми, то тепер усвідомлення того, що ця причина — ми самі, здавалася просто пекельною.
— Хто міг знати… — сказав я.
— Дай мені її адресу! — попросила вона.
І я змушений був розчарувати її: адреси немає.
— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.
Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?
Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!
Вона згодилася.
Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.
І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.
Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.
Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.
Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.
Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.
І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.
Навзаєм я обережно поцікавився станом її здоров’я.
— З цим усе в порядку, — посміхнувся Валдіс.
— У нас не психушка, і не ЛТП — самі бачите. Тут, головним чином, відпочивають, підліковують нерви. П’ять років тому ми прокололи їй заспокійливе. Тепер вона в нормі.
Він помовчав і сором’язливо додав:
— Сюди потрапляють ті, за кого добре платять. І це — не гірший варіант.
— Не гірший варіант ув’язнення, — додав я.
Він зголосився і запропонував мені послухати кілька своїх пісень.
Я заночував при тій кав’ярні, в якій пив каву.
А наступного ранку Єлизавета вийшла до мене з брами білого санаторію з маленькою валізою в руці.
Я заспокійливо посміхнувся, маючи в душі купу сумнівів щодо її подальшої долі, відповідальність за яку тепер повністю мав узяти на себе.
…До цього часу все у мене складалося досить пристойно.
Маю на увазі «пристойно» — в контексті всього, що відбулося за роки такого собі «автоматичного» існування, в якому для мене, як і для багатьох моїх ровесників, котрі добряче перемерзли на Майдані Незалежності в 2004-му, власна незалежність від обставин стала чи не найважливішим рушієм всіх праведних і неправедних вчинків.
…Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно. Скажімо, в церкві. Адже незручно, якщо ти залишаєшся стояти стовпом, коли всі довкола стають навколішки.
А ти з жахом розумієш, що якась сила заважає тобі зробити так само.
Певно, ця сила називається гординею, не знаю. Давно хочу запитати про це у священнослужителів, порадитись, чи не є це великим гріхом. Адже, кажуть, що гординя — це гріх…
А якщо це не гординя, тоді — що?
Коли мені було років чотири (може, менше), а великим світом правив черговий і, здається, останній, «генеральний секретар», по телевізору показували, як один співак, котрий тоді був зовсім молодий, але з тою ж самою квадратовою зачіскою, що і нині (подейкують, що це — перука), співаючи на якомусь концерті пісню, в якій були слова «Наш дорогий генеральний секрета-а-а-р!», опустився на коліна перед великим портретом того самого «дорогого», що висів посеред сцени.