Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!
Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…
— Вам погано?
Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.
Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.
Посміхнулась у відповідь:
— Дякую, отче. Все в порядку…
І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.
…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…
Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?
Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?
Але ж — вони були!
І їх було багато.
І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.
Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.
Хто згадає їх?
…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних телефонів.
…Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.
…Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.
…Комп’ютерники «банили» брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.
…Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.
…Водії не брали грошей, зачувши прохання: «Підкиньте до Майдану»…
…Діти по телефонах казали матусям: «Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!» — і стояли ТАМ.
…Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось «від себе», зрозумівши, що покупка робиться «для Майдану».
…Риночні торговці підкладали до «підозрілого» набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: «Передайте хлопцям і від мене!».
…Черги в лікарню — на здачу крові.
Тут були всі, для кого обвуглений, поранений, залитий кров’ю Київ став чарівнішим і ріднішим за будь-яке найстерильніше місто Європи і хто — «з шампунем!» — прийде відмивати кожен його метр…
Потім, коли все скінчиться.
Коли?
Це питання непокоїло всіх.
Дні тяглися безкінечно.
Дні взагалі стали безрозмірними.
Дні стали для неї, як гойдалка. Емоційна гойдалка.
Попри те переконане і вперте — «вони не пройдуть!» — її, як і багатьох інших, терзав страх.
Він виповзав несподівано з підступним запитанням: «Невже намарне?».
Адже сила проти них стояла силенна.
Не сила — система. Залізний механізм, котрий вона побачила в блокбастері «Аватар». А летючі коні, кольорові дракони, дивовижні звірі і сама природа — були з царини фантазій.
Проте мить розпачу миналася і та емоційна гойдалка стрімко летіла в бік — «Ні, не пройдуть!». А вся та «кіношна» міфологія оживала, ставала реальною.
Адже якісь невідомі сили змушували вітер дмухати в бік чорного війська — саме туди, куди мусив іти дим від запалених шин. А посеред хмар несподівано проблискувало сонце і, коли було треба, зима ставала м’якою, лагідною. А в найтяжчі дні — навпаки: природа міцно цементувала набиті снігом мішки, котрими укріплювали барикади.
У медичному пункті, облаштованому в бібліотеці метрах у трьохстах від «беркутівського» ланцюга, вона навчилася досить простих і корисних речей — витягати з кінцівок гумові, а згодом і справжні кулі, витягати з-під куль власне повстанців. Приймала і сортувала ліки, котрі тоннами зносили городяни.
Два чи три рази Семенович відправляв її ночувати додому.
І саме тоді їй ставало страшно.
Страшно було їхати в метро серед нафарбованих жінок, що щебетали по мобільних телефонах, чоловіків з портфелями чи молодиків у навушниках, в яких, певно, лунала музика. Дивували черги в магазинах: люди запасалися харчами!