Але попри це здивування «мирним» плином життя вона знала, що під кожною посмішкою і за кожною розмовою по мобільнику, в кожному навушнику пульсує нерв Майдану, і що повернувшись додому всі ці люди прикиплять очима до екранів телевізорів чи моніторів. І що на недільному народному Віче їх знову буде мільйон. Але вони, з різних причин, не можуть весь час, як вона, Марина, знаходитись у центрі того розверстого організму, в котрий перетворився маленький п’ятачок у центрі столиці.
Власне, вона теж їхала посеред них мовчазна і спокійна, а в кишені лежав ключ від квартири, де можна було зварити каву чи пельмені.
І залізти в теплу ванну…
Однак короткочасне перебування вдома стискало її серце невимовним страхом — від почутих по телевізору новин, від думок про тих, хто лишився в наметах.
Страх зникав лише там, на Майдані.
Тому вона ночувала вдома лише двічі.
І навіть на сніданок бігла до мерії, пила чай з пластикової склянки, заїдала шматками весільного каравая.
Чомусь люди несли весільні караваї з традиційними «шишечками» і голубами. Потім їй пояснили, що їх випікали на поминки загиблих хлопців, котрі так і не встигли одружитися…
Поспіхом снідаючи разом з усіма, вона відтавала від крижаного страху, слухала анекдоти, сміялася. І хтось обов’язково уривав той сміх. І всі замовкали, згадуючи тих, хто вже ніколи не засміється. А потім всі розбігалися, напевне не знаючи, чи зберуться тут у такому ж складі завтра, або — принаймні в обід…
А зібравшись, тривожно оглядали присутніх: а де той… Той, бородатий… Ну той, що «про кішку розповідав»… І боялися почути відповідь.
Часом хтось вигукував невтішне «Все намарно!».
І тоді западала тиша.
А той, хто зопалу вигукнув це, злякавшися тиші, цидів крізь зціплені щелепи: «Та ні… Ми ще повоюємо!» — і його починали плескати по плечі, мовляв, от так вже краще.
Марина все більше мовчала.
Навіть дивно: чому б не потелефонувати Ліні, не заспокоїти її, мовляв, «я тут — а де ти? — давай зустрінемось біля архангела Михайла — будемо разом…». Або домовитись з кимось іншим — з клініки.
Просто посидіти, погомоніти, завести «на екскурсію» до медичного пункту, показати, якою стала вправною, поскаржитись на біль у грудях і ногах, пожалітися, що скучила за сином, так скучила…
Осудити вовкулаків з Маріїнського парку, поохкати над їхніми звірствами — тими, що бачила на власні очі і тими, які показували по телевізору, пообговорювати дії і виступи політиків, висловити своє бачення майбутнього…
Але таких розмов довкола точилося надто багато.
І Марині здавалося: щойно вона підтримає їх, як те туге коло гніву в ній розірветься, розпорошиться на купу слів, а можливо — сліз. І вона стане слабкою, знесиленою.
Зараз ми сильні своїм відчаєм, вірою і духом, думала Марина, але прийде час і ми станемо сильними своєю силою — тією істинною силою, яка дрімала всі ці роки.
Так, нас свідомо послабляли: розбещували і обкрадали армію, руйнували і «здавали своїм» за безцінь промисловість, витискали останні копійки з науки, опускали нижче плінтуса культуру.
За сценарієм, котрий чітко вималювався лише тепер, чиновництво роз’їдало країну зсередини, як жук-короїд виїдає серцевину могутнього дуба, залишаючи під корою стовбура гнилизну аби було легше завалити його, потрощити на друзки і якнайшвидше знищити.
Саме тепер, попри всю вірну риторику промов і патетику подій, Марина з особливою огидою згадувала якісь дрібниці, котрі нині стали для неї особливо ненависні.
Скажімо, звичка одночасно їсти зі слоїків вінегрети під час обідньої перерви, одягати під брюки рвані колготки, а нові — класти до морозилки аби носилися довше, влаштовувати грандіозні черги в магазинах перед святами і викидати половину накупленого на смітник після них, показово ходити до церкви у Великдень аби увечері горлати п’яних пісень під гастрономом. Дивитися по телевізору лише «про смішне» або «про міліцію».
Не думати.
Не читати.
Не прагнути більшого.
Таким було її гумове містечко, звідки збирали і централізовано привозили до парку перед будинком Верховної Ради автобуси з робітниками і безробітними, відвертими бандитами і байдужими заробітчанами, колишніми спортсменами-рекетирами і простими громадянами, котрі хотіли «побачити столицю на дурняк».
…Протистояння перевалило за другий місяць.
І з мирної демонстрації перетворилося на революцію.