Але чим вона могла закінчитися — ніхто не відав.
Зима була довгою.
Але всередині лютого засвітило яскраве, не зимове сонце…
…Марина вискочила з Михайлівського, куди зранку побігла по ліки — там їх було більше. А у неї «на пункті» закінчувалося знеболювальне. Дослухалась.
Здалеку залунали якісь нові звуки — схожі на ті, що чула в кіно «про війну і німців».
Не повірила: автоматні черги, що линули здалеку змішувалися з завиваннями сирен «швидких». Помчала вниз, на ходу одягаючи медичну накидку і міцно затискаючи під пахвою ліки.
Якоюсь зовсім другорядною думкою подякувала невідомій жінці за кросівки — вже досить брудні й потерті, але — крилаті.
Дісталася готелю «Козацький» і заклякла.
Так, позавчора вночі тут палав будинок Профспілок, горіли підбиті БеТееРи, наступали війська, знову звузивши коло аж до сцени, але по тій самій магічній формулі — «Не пройдуть!» — не пройшли. Говорили, що в Профспілках заживо згоріли понад тридцять поранених…
Але те, що побачила тепер, вразило, як не вражала жодна з тих нереальних реалій, в котрих жила ці два місяці: біля «Козацького» рівним рядом лежали вбиті…
Їх було багато.
А зверху, з Інститутської, несли ще і ще. Укладали поруч, накривали ковдрами і простирадлами, які сочилися кров’ю.
Зверху клали каски — помаранчеві, зелені, розмальовані — різні.
Але однозначно — крихкі для справжньої кулі. Довкола ходили священики, страшно завивали жінки…
Їй треба було бігти вгору, туди, де невеличкими когортами пробивалися до Жовтневого палацу хлопці.
Але ноги підкосилися.
Сіла на бордюр.
Дивилася на пробиті каски і дерев’яні щити. На те, як тріпочуть на мертвих руках живі записки — з прізвищами.
Отямилася від погляду. Він пронизав її всю, немов рентген.
Навпроти, майже в такій самій закляклій позі сиділа молода жінка.
Поглядала на неї і швидкими рухами робила замальовку в пошарпаному блокноті.
Хотіла відмахнутися, як від мухи: знайшла час для малювання.
Але не змогла поворухнутися.
Між тим, жінка перегорнула сторінку і підійшла до неї.
Марина, не підводячи голови, кілька секунд споглядала її ноги.
Точніше — чоботи.
Це були її чоботи!
Італійські, з мирного життя…
Але — чорні від сажі, сиві від попелу і подряпані.
Жінка присіла поруч.
Відкрила блокнот, показала аркуш, на якому щойно малювала.
Такі прості дії, але вони вивели Марину зі ступору.
На аркуші — вона, Марина. Двома-трьома розчерками. Але дуже схожа.
Глянула на жінку. Подумалось про «мирне» — здалеку та виглядала набагато молодшою…
— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.
Добре, що вона сказала саме це.
Не про смерть.
Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.
Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.
На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.
Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.
І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…
— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.
— Ліка.
— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.
— Ні, просто — Ліка…
— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.
Посміхнулась.
Підвелася.
Побігла вгору.
Туди, звідки цілили снайпери…
ЛІКА
— Не кажіть їм код!!!
Крик пролунав в нікуди.
Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…
Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.
Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.
Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.
— Нагору!
Десятеро хлопців помчали вгору.
Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».
Зрозуміла — не впустять…
Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.
Все було, як в кіно.
А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?