Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.
Але вийти — не вдасться.
Тупіт чобіт наближався.
Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.
І — що?..
Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.
Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.
— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…
І прошепотіла чоловікові:
— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?
— Ігор, — відповів той.
Його рука, зігнута в лікті, тремтіла.
Вона міцніше стисла її і вони повільно почали спускатися назустріч тупоту чобіт…
Коли вони були зовсім близько, голосно сказала:
— Це ж треба так влипнути! Що коїться, любий…
Тупіт наближався.
Вони бігли, здіймаючи кийки вгору — вже готові для ударів.
Їх було десять чи більше, але їй здалося — сто…
На п’ятому утворився «затор», на який вона і сподівалася, він міг дати фору хлопцям нагорі.
«Зараз вб’ють…», — майнула думка, коли найспритніший був за один крок від неї.
Зустрілися поглядами.
І раптом вона побачила в його очах… радість.
Погляд промовисто говорив: «Слава Богу — жінка! Отже, можна не бити…».
Вона могла присягнутися, що це була саме така думка! «Можна не бити…», а це означає — ще якусь мить побути людьми…
Ліка міцніше вчепилася в руку свого напарника. В них врізався натовп військових і вони ніби розпорошили його, стишили натиск. Обминаючи цю чорну хмару, вона почула, що вони почали здійматися повільніше. Дасть Бог, хлопці встигнуть вискочити в люк.
Аби він був відчиненим.
Аби він був…
…Люк було замкнено!
Адже за кілька хвилин, котрі яскраво врізалися в пам’ять, вони всі вже стояли внизу, під стінами будинку — і ті, кого намагалася так нехитро захистити, вже побиті, закривавлені, і вона, з тим, хто назвався Ігорем. І ще ціла купа людей.
Сонце світило неймовірно.
В його білому світлі, як у морі, лежали під стінами поранені і вбиті — різні. Вона не могла відірвати погляду від пари людей старшого віку, котру беркутівці поспіхом накривали ганчір’ям…
Все скінчилося, затихло. Вулицею клубочився білий і чорний дим.
Тих, хто міг стояти — вишикували вздовж стіни.
Довкола ходили військові.
Один — з вигляду начальство, підійшов до неї, стягнув з її голови вовняний капелюх, кинув на землю.
І обпікся поглядом.
В ньому не було ані ненависті, ані страху.
Навпаки: обпікся… співчуттям.
Вона йому — СПІВЧУВАЛА!
Співчувала ТАКІЙ роботі…
Хотілося звільнитися від цього погляду.
— Ви, певно, хочете додому? — несподівано промовив він.
— Певно, так… — сказала вона.
— Можете йти.
Вона не здивувалася, не зраділа. Хитнула головою:
— Не можу.
— Чому? — запитав він.
— Я не сама, — сказала вона і смикнула за руку того, хто стояв поруч. — Ми разом.
Він гмукнув. І стиха промовив:
— Можете йти разом…
Вона почула, як її простягнуту долоню затисла інша. Це був той самий чоловік.
Кілька метрів вони йшли, не дивлячись одне на одного. Йшли, ніби чекали пострілів у спину.
Парочка…
Вийшли на ріг Лютеранської і Шовковичної.
Зупинилися.
— Дякую, — сказав чоловік.
— Спускайтесь до Бессарабки, — сказала вона. — До метро «Льва Толстого». «Хрещатик» — зачинений…
— А ви?
Вона махнула рукою в той бік, звідки вони щойно повернулися.
— Там хлопці…
Він нічого не запитав.
Обняв і кілька хвилин важко дихав в її плече.
Потім пішов вниз.
…Богоматір дивилася на неї одним — правим — оком.
Воно вже було таким, яким намалював його невідомий художник епохи Відродження: світло-блакитним, мов рибка на глибині. Ліве ще потребувало, як мінімум, дводенної праці. Ікона була така собі, з дитячої спальні. Вираз обличчя — досить нейтральний, вмиротворений. Довкола реставраційного верстата Енжі наліпила з десяток світлин, зроблених у різні роки від початку XX сторіччя, на яких ця Богоматір була в різних ракурсах.
Можна обійтися й без цього (принаймні, Роббі досить познущався з її сумлінності), але їй важливо було бачити, як ця непоказна ікона протягом багатьох десятиріч оживляла інтер’єр.