І внутрішню здригнулася від цього невимушеного «у нас», згадуючи, скільки разів її підловлювала на цьому ж Мелані Страйзен.
— Так сказали. Люди вийшли на мирний протест: ваш президент не підписав угоду у Вільнюсі на вступ до Евросоюзу. Тепер стоять день і ніч в центрі міста. Там — ціле містечко… Палять шини… Сказали, що Британія підтримує народ України. Ну, якщо це так, то і я — підтримую!
Він посміхнувся і цокнув своїм кухликом об її.
Але вона не сприйняла жарт.
Похмуро почала збиратися.
— Ти куди? — здивувався Роббі.
— До телека…
Грюкнула дверима.
Їхала до Тейну, накручуючи кнопку магнітоли, але нічого не знайшла.
Вона ніколи не поверталася з Донробіна так рано і здивувалася тому, як гарно на її засніженому обійсті, яка тиша, як мальовничо рожевіє бруківка під вовняним шаром рівненького снігу. Немов тіло під білим кашеміровим светром…
Будинок посміхався до неї чистими вікнами (дякувати місіс Аделі!), тіні дерев утворювали на снігу золоті візерунки.
Вона вбігла в дім, скидаючи на ходу куртку, рукавички і чоботи.
Клацнула пультом телевізора — там під волинку співав якийсь місцевий фольклорний ансамбль. Поперемикала канали. Нічого. Пошкодувала, що не встановила антену, яку пропонував Шон.
Кинулася до шафи.
Там стояла валіза, котру сховала туди два місяці тому — і досі в неї не зазирала, адже там були лише літні речі. Та й тих — футболка і джинси.
У футболку, немов доісторична реліквія, був загорнутий ноутбук.
Зателефонувала Шону, запитала, як підключитися до мережі.
Підключилась.
Набрала в «Гуглі» — «Київ».
Обрала перше-ліпше посилання…
…і одразу, як це буває лише в кіно (або, все ж таки, в її довгому «сні уві сні») побачила обличчя батька. Вхопилася за екран, ледь не збивши зображння.
У вухах запищало. Як не робила звук голосніше — він пропадав.
…Вона давно не бачила його. І погано пам’ятала через постійну зайнятість і через те, що після заміжжя, яке йому не сподобалось, вони спілкувалися нечасто.
Але то був він!
Він стояв на трибуні в оточенні синіх прапорів, з його рота йшла пара.
Кадри стрибали, переходячи з трибуни на людське море перед сценою. Люди стояли за залізними бордюрами, по периметру яких вишикувалися міліціонери. Всі, хто стояв на трибуні, виступали по черзі. Цієї миті перед мікрофоном ворушив губами, пускаючи пару, благопристойного вигляду старигань в окулярах.
За його спиною, в очікуванні на свою чергу, посміхалася широкою посмішкою, лютого вигляду білявка в каракулевій шубі. За нею респектабельними рядами шикувалися інші.
Говорили про «зраду інтересів мешканців східної України». Нарікали, що якісь «вони» не чують якихось «вас». Перераховували заслуги влади і президента, лаяли Європу, лякаючи закляклу юрму «гей-парадами» і одностатевими шлюбами, восхваляли російського президента…
Не зрозуміла: щось Роббі наплутав, які шини, яка «оборона», який Майдан?
Перейшла на інше посилання, потім на друге, третє, десяте… Соте.
Сюжетів виявилось безліч!
Кожен вбивав клинець у мозок. Дивилася, затиснувши скроні руками.
Що прийняти на віру?
Хто міг би це підказати? Шон? Адель? Роббі? Містер Макчисхолм? Джош? Диктори BBC? Хто? Ті, кого бачила на сцені Європейської площі під зливою синіх прапорів чи ті, кого побачила у спалахах вогнів на Майдані?
В яку хвилину надходить цей час «X», коли ти мусиш зробити вибір: кому вірити, за ким іти, з ким стати пліч-о-пліч?
А якщо цей вибір зробиш, користуючись лише чиїмось авторитетом, обіцянкою, рухливою картинкою телебачення, симпатією до зворушливих дужок окулярів, до вправності складати слова — чи буде він, цей вибір, саме твоїм?
Куди, в який бік, через які нашарування варто почати розмотувати ту ниточку, про яку говорила Мелані? Від якої точки відліку?..
І вона згадала: їй сім років.
Вона сидить на підлозі і старанно виводить «плакат»: «Люди, ви вільні!». В дверях стоїть її батько, за ним — чоловіки, що вийшли з-за столу аби завітати до «дитячої». Вона швидко домальовує метелика і прикриває «плакат» долонями — від їхнього сміху, їхніх поглядів, від того, як вони схвально поплескують батька по плечі: «О! Агітатор росте!» і пропонують використати цей дитячій малюнок «в пресі». І його розпач, котрий бачить лише вона. Бачить не очима — а чимось іншим, що важливіше за очі.
Відчуває: йому ніяково.
Він щось зробив таке, від чого — ніяковіє. Від чого вони сваряться з мамою. Дуже тихо. Але вона це теж чує. Не вухами. Шкірою.