І тому захищає долоньками свій плакат від чужих очей і сміху.
Коли виросла — а виросла, як про неї подейкували, «суперінтровертом» — почала думати, що все, що відбувається довкола — така ж неправда, як і той сміх.
Що люди не мусять ходити строєм, сидіти на зборах і одностайно голосувати, засуджуючи чи підтримуючи будь-що.
Що «кухонні» розмови не мусять відрізнятися від того, про що говорять на тих зборах.
Від того ще більше замкнулася в собі, не знаходячи виходу думкам: мати була надто зайнята роботою, батько — насупився і заборонив говорити про те, що її «не стосується».
Тому єдино справжнім, для чого, як їй здавалося, варто жити, була любов.
Любов могла існувати лиш в її маленькому, замкненому світі. Але і цей світ було порушено. І їй все стало байдуже — де, як і з ким жити, що їсти, як заробляти на хліб насущний, кого мати у своєму оточенні і, зрештою, де і як закінчити свою земну епопею.
Дві доби безвилазного сидіння перед екраном монітора несподівано повернули їй істину: існує інша любов, котра здатна перекрити і виламати її з її маленького світу.
Це — любов до країни, в якій народився, а всі інші — маленькими хвильками підсилюють її велетенський «дев’ятий вал».
Якби вона усвідомила це раніше, чи міг би так довго тягтися для неї «сон уві сні»?! З його паралельними, приємними, затишними реаліями, в яких пахне кавою, океаном, квітами, фарбою, чистими шовковими простирадлами, віскі «Гленморанж» і тисячолітнім пилом Донробіна.
Усе це виявилося чудовим тимчасовим замінником усього справжнього, що жило в ній відтоді, коли вона поставила знак оклику під фразою: «Люди, ви вільні!»…
…На ватяних ногах вона ходила з кінця в кінець свого розкішного — і тим не менш, тимчасового і чужого! — помешкання і вовняний білий килим горів під її босими ступнями. Адже там, в її рідному місті, в її країні палало зовсім інше вогнище, ніж в каміні.
І колишні однокурсники, котрі називали її Лисицею, тримали оборону під градом куль, дією підтверджуючи її дитячі слова.
Виходило так, що талант, за яким вона ховалася роками, лише нашарував на ній захисний панцир.
Але тепер він виявився непотрібним.
Злива любові змила його разом зі шкірою…
— Ви дійсно хочете летіти до Києва, місіс Маклейн?
Дівчина з філії посольства запитально поглянула на Енжі, ніби та замовляла квиток на Місяць.
— Так.
Дівчина поглянула в монітор.
Енжі напружилась.
Ось зараз і вирішиться доля: якщо її розшукує Інтерпол, це стане зрозуміло за мить. І її роздвоєний нинішній шлях стане однією доріжкою — до американської в’язниці.
Але вона готова рухатися в будь-який бік, аби не стигнути в своєму скляному сні.
Дівчина відірвалася від монітора, обернулася до неї з привітною казенною посмішкою, вийняла з ксероксу роздруківку, простягнула Енжі:
— Можете замовляти квиток, місіс Маклейн.
Отже, ніхто її не розшукує…
— Дякую.
Енжі підвелася, склала документи в пластиковий файл, попрямувала до виходу.
Почула як дівчина сказала своїй напарниці:
— Певно, знудилася за адреналіном…
…Один день в очікуванні рейсу довелося провести в Единбургу.
І так само, як тоді, коли прилетіла до Шотландії, вона мала з собою обмаль речей: тільки вовняну картату куртку, кросівки і вовняний капелюшок з довгими зав’язками.
Вона не поверталася.
Вона просто їхала туди, де мусила бути.
…«Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на іншому кінці світу…».
Увечері потелефонувала своїй єдиній подрузі — місіс Страйзен.
— Мел, дорога, я їду додому!
— Дякувати Богові! — почула у відповідь. — Я скучила за тобою…
— Мел, ти не зрозуміла!! Я їду додому! До Києва. Завтра вранці.
Слухавка булькнула і затнулася, ніби втратила свідомість.
І Енжі відчула, як з паперовим шурхотом рветься навпіл її душа.
— Мелі, Мел… Я не можу сидіти тут, біля твого каміну. Зрозумій і пробач.
Помовчала, очікуючи на рідний голос.
І дочекалася.
Він був хриплуватим.
Уявила, що десь поруч із Мелі всотує кожне її слово Залізна Ґава, нагостривши обидва вуха.
— Ти дійсно вважаєш, що твоя присутність там щось змінить?
— Так, — сказала Енжі. — Там важать кожні руки…
Посміхнулась і додала:
— Здається, я розгадала, що написано на твоєму піктському гобелені…