Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…
Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…
Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.
— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..
Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.
Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.
Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.
«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.
Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.
Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.
Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.
— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!
— Кловський перекрито!
Мишоловка заклацнулась.
І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.
На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…
— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.
Крик був в нікуди.
Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.
Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.
Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.
— Нагору! — сказала вона.
Десятеро хлопців помчали вверх…
…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?
Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?
Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.
Не могла не повернутися.
Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…
Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.
Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.
Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».
Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».
І відштовхнула руку — сама!
Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.
Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь в слухавці — повернутися. Вона лежала на купі битої цегли і скла, розкинувши руки.
Вона була мертва.
Повз неї вже пролітали чорні зграї, добиваючи кийками тих, кого наздоганяли…
Крізь вузький прохід основної барикади, хвилин за десять після того, як вона встигла вскочити в нього, загони «беркуту» прорвалися на Майдан…
Оточили його.
Їх було тисячі зо дві.
Майдан був для них зачарованим місцем, окреслений крейдяним колом Хоми Брута…
Оточені, загнані на цей острівець свободи, люди розпачливо мовчали.
Приголомшені.
Контужені.
Поранені.
Заскочені побаченим.
Адже і в страшному сні, не могли уявити, що ТАКЕ може статися в центрі столиці, а зрештою — Європи…
По звалищах, на які перетворилися барикади, бродили люди у формі, перебирали мотлох, викинутий зі зруйнованих наметів, оминали небіжчиків — і рилися, рилися, рилися в горах речей, відшукуючи щось корисне для себе.
Згори їх знімала камера в режимі он-лайн і все транслювала в ефір: те, як порпаються в речах, ховаючи до кишень запальнички, ручки, навіть паперові носові хусточки…
…Колись у старших класах їх возили на металургійний завод показати як «варять сталь». Вона не отримала від цього, за словами вчительки, «величного» видовища ніякого задоволення.
Цех поглинув їх у своєму залізному череві, мов комах.
Його нутрощі здригалися від брязкоту, гуркоту, від рівномірних ударів у велетенський казан — ніби хтось намагався роздратувати і випустити назовні звіра.
І ось він вирвався. І тисячі спалахів застрибали по обличчях, обпікаючи жаром. По жолобу ринув скажений потік розплавленого металу.