Я не був стариганом, я був молодим, сповненим сил і планів, але ці чотири слова повністю вибили мене з життя.
…Навесні моїх однолітків почали забирати в армію. Багато хто з моїх однокурсників уже відслужили (перевагу при вступі на наш факультет віддавали саме таким), черга була за мною. Я спостерігав, як принишкли батьки, як вони зачиняються від мене на кухні й довго гомонять, мама ридає, батько повертається додому пізно й не дуже тверезий, та мати не сварить його. Навіть навпаки — дістає через свою подругу (ту саму, в якої минулого року загинув син) імпортні напої та вранці кладе батькові в портфель. І він знову йде кудись «у бій».
Однак я не переймався цим доти, доки вони урочисто сповістили мене, що від служби в армії мене звільнено! Саме тоді моє божевілля відступило…
Армія! Ось де вихід. Я мушу іти, вставати за дзвоником (чи — сурмою, чорт його знає, як це відбувається), бігати по смугастому майдану, падати обличчям в багно, вставати й падати знову, відтискатися від підлоги, віддаватися чиїйсь волі, тим самим засвідчуючи своє перевтілення в робота, в механізм, в об'єкт для офіційно дозволених знущань.
Вранці я помчав до військкомату. А ввечері витримав важку розмову з батьками, яка закінчилася викликом «швидкої» для мами…
Я мужньо витримав безглуздий ритуал під назвою «проводи», не посадивши поруч із собою жодної зі своїх прихильниць. Вислухав урочисті напучування батька, сусідів, однокурсників, напився, цілувався невідомо з ким… Я хотів скоріше позбутися всього цього.
Потім я їхав у вагоні, дивився на стрижені потилиці вчорашніх школярів, своїх нових товаришів і посміхався, їхав від неї. Я був майже щасливим — оглухлим та засліпленим шматком біомаси, позбавленим почуттів, котрий прагне одного — бути вбитим. Або… вбивати.
Коли після швидкої підготовки поблизу Бішкека нам оголосили, що частину направляють до Афганістану, — спокій нарешті зійшов на мене.
Це було те, що треба…
Частина друга
Денис
Грудень, 1994 рік
За тиждень до Нового року я отримав запрошення працювати в столиці. Перемовини про переведення «талановитого сценариста та кліпмейкера» велися з продюсерською телевізійною агенцією вже давно. Але спочатку мене не влаштовувало те, що доведеться жити разом із батьками. Тільки тоді, коли мої роботодавці повідомили, що згодні купити для мене квартиру неподалік від центру, я погодився.
І ось тепер я проводжав цей рік у своїй однокімнатній «гостинці», в якій мешкав після призначення в це не таке вже й мале, але все ж таки провінційне місто.
Мені треба було зібратися з думками й узагалі — зібратися, тому я припинив усілякі стосунки із зовнішнім світом. Тільки заходив на роботу, підписував якісь папірці та переховувався від дзвінків своїх тимчасових приятелів. Друзів у мене не було. У цьому місті залишалася жінка, з якою я так і не наважився одружитися і відчував через це нестерпну провину. За ці роки все змішалося в моїй голові, перетворилося на кашу, і тепер мені треба було все осмислити, підвести риску під цими майже безцільно прожитими роками…
За вікном повільно розгорталися й звисали до землі довгі спіралі снігової хуртовини, вони були схожі на бинти. Здавалося, що там, угорі, лежить поранений велетень. Мені виповнилося тридцять п'ять… Добрячий — якщо не більший — шматок життя лишався позаду. Що в ньому було? Можна було сказати з упевненістю, я — «щасливчик». Таких зазвичай ненавидять, до таких тягнуться лише для того, аби почерпнути енергії й іти далі…
… В Афгані мене не шльопнули, і я попросився на другий термін, а коли благополучно відбув і його, залишився на третій. На мене дивилися, як на ідіота або — закінченого покидька. Щоправда, я й сам відчував себе не дуже нормальним. У моїй голові ніби крутилася величезна бобіна з кіноплівкою, на яку я відсторонено фіксував події. Єдине, що мене не приваблювало, — лежати посеред чужого майдану із розпанаханим нутром, як Серьога з Шепетівки. Точніше, посеред майдану — це ще можливо, але розпанахане нутро… Знесений череп, як у Миколки з Луганська, мене також не влаштовував. Загалом, найстрашнішою була не сама смерть, а думка про те, що з тобою робитимуть далі — потягнуть у брезенті до глиняної халупи-мазанки, що називається «моргом», притрусять дустом чи ще якимось дезінфікуючим засобом… Але це — в ліпшому разі, якщо встигнуть підібрати свої. Розуміючи, що потрапив у глобальну пертурбацію, майже в середньовіччя, я, як і раніше, переважно звертав увагу на деталі, гадаючи, що саме вони мають хоч якийсь сенс.