Мені хотілося вити довго й протяжно. Пласка тепла долоня погладжувала мене по коліну, й огида від цього дотику не давала зрозуміти, про що йдеться.
— Одне слово, так, — рука зупинилася й лишилася лежати на моїх колінах, як розжарене дно пательні, — мені потрібні деякі документики твого хазяїна. Власне, через це я сюди й прийшов. Я тут вже все обдивився — зверху нічого! Швидше за все, вони в сейфі. Ось їх ти мені й дістанеш. І я забуду про твоє існування. О'кей? Чи ти хочеш грошей? Скажи — нема питань!
Тут варто сказати про одну свою особливість, яка була притаманна мені завжди і яку я вважала природною. А тепер це виявилося просто спасінням: усе, що я не могла або не хотіла сприймати, заступалося картинами, які складалися в моїй уяві. Вони завжди були різні. Зараз, відчуваючи чужу руку на своїх тремтячих колінах, я бачила довкола себе щось зовсім інше. Старовинну кімнату в вікторіанському стилі з каміном. Посеред неї в сутінках вимальовувалося крісло. В ньому, спиною до глядача, сиділа руда дівчина в зеленому шалику та червоній спідниці з лискучого атласу. Яскраво-жовті тіні пульсували в її косах. Мені закортіло пройти далі, щоб побачити обличчя. Але потім я зрозуміла, що не варто: все треба малювати з цього ракурсу, з порога… Та накладати лише чисті кольори. Обличчя, що туманіло навпроти, розпливлося, майже розчинилося у цих кольорах. Його не було. Я думала, хто вона така — ця дівчина біля каміна, чому вона сама? Чому в кутку не сидить за вишиванням компаньйонка, немає клітки з папугою чи білого пуделя?
Картина зникла лише тоді, коли я відчула його вуста на своїй шиї. У цей момент до кухні влетіла Віра. Вигляд у неї був войовничий.
— Усе зрозуміло! — закричала вона і скинула зі столу склянки та фужери. Вони розлетілися на скалки. Зачувши шум, вбігла Люсі. Обидві зарепетували…
Мені було байдуже. Я не могла занурюватися в ще одну прірву людських пристрастей. Підвелася й пішла до себе. Ніби уві сні, піднялася сходами на «антресолі» й лягла в ліжко. Дуже боліла голова…
Кохання — це боляче. Коли воно минає — залишається пам'ять тіла й вона унеможливлює інші, нові стосунки. Ось чому тепер я думаю, що людина має жити сама. Нав'язувати комусь іншому свою волю, звички, смаки, комплекси, незадоволеність, настрої, спосіб життя — неприродно! Жадати від іншого покори, підпорядкування та максимальної відвертості — підступно. Якби я розуміла це раніше…
Колись давно я читала нудний роман Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта». Спочатку він здався мені затягнутим, надто штучним і солодкавим. Головна героїня була притягнута в нього за вуха з іншого часу: молода жінка, котра жадає свободи та йде до неї крізь обман і страждання. Звідки такій взятися у вікторіанську епоху?! Потім я зрозуміла, що майстерно відображені час, природа, історія — лише окантовка, якою геніальний романіст окреслив одну ідеєю. Вона вкладається в маленький лозунг: «Люди, ви вільні!» Але страх, ілюзії, які навіяні вихованням, звичками, всім тим, що притаманне роду людському, женуть нас один до одного, як хвилі океану. І нема на те ради…
Я відволікаюсь, вибач. Але тоді, йдучи за клубком, що розмотувався у мене під ногами, я багато чого передумала й зрозуміла. Думки та картини, що поставали в моїй голові, не давали впасти у відчай.
Тим більше, що за кілька годин після інциденту на кухні я йшла передранковим містом — цілком вільна, в тих самих джинсах та кожушку. Побита і… щаслива. Починався новий день. А ядучий запах вмерлого кохання більше не торкався мого загостреного нюху.
Місто між третьою та четвертою годинами ранку — дивовижне видовище! Воно лежить, як темний звір із рудуватими підпалинами на боках, і ледь чутно зітхає уві сні. Його шкіру не терзають тисячі підборів. Воно належить тільки собі та своїм снам. Мені навіть хотілося сміятися. Дивне й солодке відчуття. Я зайшла у сквер, заглибилася в найдальший кут і сіла на лаву. Звідусіль мене обступили дерева із маленьким зеленим листячком, що вже рвалося на волю, а з-під коричневого шару землі із шурхотом пробивалася трава. Я задрімала, а коли розплющила очі, був уже ранок, а навколо лави земля і справді була прошита тоненькими зеленими ниточками.
Вмилася, як звичайно, в туалеті вокзалу. Полізла за носовиком до кишені старих джинсів й витягла звідти усе, що там було. Виявляється, ще мала трохи грошей та якусь пластикову картку із іменем «Джошуа Маклейн»…