Секунди біжать у їдучій імлі —Стрілка іде до своєї мети…Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана, —Фата–моргана, фата–моргана.
Вітер шумить. І полин гуде.І кінь ірже…Та ніхто не йде!Не чує ніхто і не бачить його,Мов немає роду того!
Мов немає вже гордих,лиш ниці й покірні, —Нікчемні пророки, і брехуни,Дрібненькі політики й говоруни,І паралітики… — лише вони —Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці,І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —Благословенний на меч і бої!?!.Вибухають воплем, вибухають криком, —Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди.І поведи!І поведи…
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!Меч Правосуддя! Кара Господня! —Де ж Ти —Меснику всенародний!?!
Безжалісний, і невблаганний,І безрозсудний, і предковічний.Із всіх жорстоких єдино правий!Страшний,Апокаліптичний!
Неповинная кров — клятьба Твоя.Ти — єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить. Вітер гуде…
Іде по кістках він.Іде…Іде!!!(Стрілка доходить своєї межі). —Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого, —Дивиться вглиб — і не бачить його, —В муках, в вогні обернулось в такийКаміньОбсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн.Мов чорний орел, позирає один.Вітер керею йому роздима…— Нема!.. Ще орлят нема…
Ще лежать між розритих дідівських могил.Ще ковтають глину, сльози і пил.Ще їх не окрилив відчай і гнівДля страшносудних боїв.
Келих не повен. Ще крапля паде.Ще стрілка До риски своєї іде…
Він пестить ефес і жде:
…Вам мало на світі сиріт і калік?!?Гряде жМІЙ!РІК!!
І свисне Він так, що туман впаде.Застогне земля і загуде.Задвигтить Гуляй–Поле небачено ще.І — лявіна потече, —Невблаганна. Безодвічна.Страшна. Апокаліптична.
І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі…І встануть каліки… І встануть сліпі…І кинуться юні… Мужні… Старі…І сестри зґвалтовані, і матері…
І дитя подаватиме кріс і набійВ цей святий, страшносудний бій…
Прокотиться смерч.Й не поможе ні «Боже мій!»,І не врятує «Пробі» повалених ниць…Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!Загатяться кратери кістками ворожими,Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами ґвалтівників і паскудДовготерпеливі довершать Суд.І розвіють пил. І розвіють прах.І ляжуть самі на чужих кістках.І вітер над ними, як щит, приб'є —Як Меч Правосуддя — ім'я Твоє.
Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.Лежатимуть всі. І над всіми — ТиІ серце Твоє. І не візьме їх тлінь —ОфіруванихВ ім'я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.Цвістиме чебрець. І не буде того,Хто б Тебе осудив за діла Твої, —ТакогоНема судії!
А якщо десь є — убий і його!Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.Густиме над маками соняшний гонг.І густиме в віках Твоє ім'я —Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний. Могутній, як ниви і синь.ВічнийВ серцях поколінь!
Січень, 1944 р. Тернопіль.