— Як же це ти, Павлусю? Хіба можна бути таким необережним? — співчутливо дивилася на забинтовану руку. І мало не плакала. — Хіба можна?..
— Можна, як бачиш! — відповів грубо.
Наталка ще хотіла запитати про щось, але стрималася. І все ж, зітхнувши, поцікавилася:
— Будеш тепер на бюлетені?
— Іди собі, Наталко. Дай спокій. — Йому хотілося чомусь полаятися з нею. Однак угамував себе. — Ага, я й забув: за мною — борг. Скільки я винен тобі? Карбованець? Два?
— Не розумію. Про який борг ти говориш?
— Ну, прала ж мені сорочку, прасувала…
— Ти що, здурів? — ображено стисла губи, подивилася на Павла. А він, бачачи, як уплинули на дівчину його слова, з безглуздою впертістю повторив:
— Скільки, питаюся, винен? — І поліз у кишеню по гроші.
Здавалося, ще трохи — і Наталка на його зухвалість відповість теж зухвалістю. Але їх очі зустрілися. І дівчина ніби схаменулася. Слів, що готові були зірватися з її уст, так і не вимовила. На мить завагалася. Потім, нахиливши голову, пішла помалу з буфету.
І він одразу охолов. Знав, що зганяє на ній злість, більше ні на кому. Але не жалів Наталку, а тільки дивувався її витримці.
Від роботи Павла увільнили на два дні. Нехай гоїться рука. Але Юхим Рогов — за штатом він був інструктором фабзавучу — перестрів його біля медпункту.
— Постраждав, кажеш? З ким не буває. Але ж за тобою боржок. Не забув, що мусиш здавати норму ГПО? Стометрівку зможеш пробігти?
— Оце зараз?
— А що? Стадіон — поруч: на заводі «Здоров'я трудящим». Здаси, потім — на всі чотири.
Павло поворушив пальцями.
— Болять?.. — зрозумів його Рогов. — Головне — ноги цілі. Стометрівка — це ж суща дрібниця. Ходімо, браток, усе буде гаразд. — Юхим нахилився, ляснув Павла долонею по нозі.— Ого, уроджений спринтер! Словом, на тренування за мною — кроком руш!
«Де ти взявся на мою голову?» — Павло плентався неохоче позаду. До них по дорозі приєдналося кілька хлопців і дівчат у спортивній формі.
Виробничі приміщення сусіднього заводу виглядали дуже скромно: одноповерхові, схожі на пакгаузи, будівлі без будь-яких ознак механізованого обладнання всередині, без високих труб, електротрансформаторів. Заводський двір відгороджений низеньким парканом, за ним — стадіон. Займав таку приблизно площу, як і той пустир, де Павло «здобував» «Ворошиловського стрільця».
Дівчата і хлопці переодягалися, міняли взуття. Тільки Павло в своїй звичайній одежі. Юхим хотів його виручити, запропонував свої спортсменки, але на Павлову ногу вони не налізли.
— У древній Греції бігали босими, — заспокоїв Павла Рогов. — Ось ця дівчина буде сьогодні твоїм тренером. Тоня Кіцелло.
«Ну й прізвище!»
Невелика на зріст, уся ніби виточена, на місці не встоїть, крутиться туди-сюди пританцьовуючи.
— Чого це тобі припекло з хворою рукою бігати? — поцікавилася.
— Готуюся до велопробігу. А часу мало.
— Добро! На серце не скаржишся? — Тон у дівчини занадто офіційний, видно, звикла до своєї ролі.
— Серце в порядку, — відповів Павло чітко, немов рекрут. — До лікарів не звертався поки що.
— Добро! Почнемо із стометрівки. Це, до речі, моя дистанція. Я зараз побіжу, а ти не лови гав. Придивляйся, як треба тримати руки, голову. Звичайно, у кожного спортсмена виробляється свій стиль, але є якісь спільні правила, вимоги. На стометрівці треба миттю одриватися од землі, летіти. Скомандуєш мені: «Приготуйсь! Старт!» Я побіжу. Потім візьмемо в Юхима секундомір.
Тоня наблизилась до білої смужки, присіла.
— Ну, командуй.
Приготуватись — старт! — неквапно якось вимовив Павло.
Дівчина все ж зірвалася з місця, як вихор. Ноги її миготіли з блискавичною швидкістю, і важко було зафіксувати мить, коли торкаються землі. Бігла вона й назад, але вже не поспішала.
— Тепер спробуй ти.
Павло озирнувся. Ніхто не байдикував на стадіоні, ніхто не сидів. Стрибали, крутили «сонце» на турніку, перекидалися через голову на зеленім футбольнім полі. Це підбадьорювало і його.
Скинув черевики, вийшов на доріжку в самих шкарпетках. Тоня присіла поруч, показуючи, як слід відштовхуватися.
Дала старт.
Хвора рука щеміла, і він трохи розслабив пальці. Все перед ним замерехтіло, попливло на нього. І ось уже під ногами — фініш. Та розігнався так, що інерція понесла його далі.
Молоденька тренувальниця зустрічала його з більшою зацікавленістю, ніж тоді, коли давала старт.
— Як твоє прізвище, кажеш? Чепель? Ну, Чепель, танцюй! Юхиме! — загукала весело. Потягла Павла за собою до турніка, де стояв Рогов. Раділа, наче власному успіхові. — На ГПО він здасть. І без моєї допомоги, Чуєш, він бігає як бог!
— Не заважай, — відмахнувся від неї Рогов. — Бачиш, у мене подвійне сальто вимальовується. Ще трохи. А про Чепеля… Візьми ось секундомір і скажеш результат. Отоді видно буде.
— Добро!
Через півгодини дівчина повідомила Рогову офіційно;
— Дванадцять і три десятих…
— Стометрівка? Що ж, цілком задовільно.
— Він ніколи досі не бігав на стадіонах.
— Кожен так говорить.
— А як справді не бігав? Такий результат для новачка багатообіцяючий, сам розумієш.
Домовилися й про день, коли Павло прийде здавати норми ГПО офіційно. Почувши Тонину пропозицію записатися до секції легкої атлетики, Чепель заперечливо похитав головою.
— Мене вже й так охопили — нема коли вгору глянути. То збори, то підготовча група робітфаку. На поїзд біжу швидше, ніж оце на стадіоні.
— А я думала — ти з гуртожитку.
— Ордер, спасибі, видали, а місце ще треба чекати.
— Для хорошого спортсмена начальство зробить виняток.
— Який же я спортсмен?
— Будеш ним, як захочеш. От пробіжи стометрівку за одинадцять секунд, а ми в газеті тебе розхвалимо. Мовляв, наша надія.
«Надія» — він згадав давнє і весело посміхнувся.
Масова підготовка і здача на значок ГПО відбувалася щовихідного, і Тоня порадила Павлові частіше відвідувати стадіон, регулярно тренуватися.
Вночі у батька розболілися зуби. Чим тільки не лікував їх, прикладав ладан, полоскав рот самогонкою, зав'язував щоки хустиною, курив цигарку за цигаркою, згадавши давню пораду Яна Дзеніса: отрута, що є в тютюні (нікотин), біль убиває. Ледь розвиднілося, Надія побігла по Дмитра Васильовича — єдиного представника медицини в Гуляйгорі. Та фельдшера не застала. Павло увесь час крутився на подвір'ї, щоб не чути, як стогне і лається батько. «Коли не везе, то не везе», — співчував і хворому, і матері, що не знаходила місця. І треба ж — у вихідний день. Павло покликав Дзеніса.
Хворий зустрів латиша насторожено, трохи притих.
Сусід ні про що не розпитував, все було йому зрозуміло. Давно мучать зуби Івана Чепеля. Подумав трохи, далі попросив грубу нитку, набрав у кухоль чистої води і підставив Павлові руки. Мив старанно, тер з милом і знову мив. Мати в приготування не втручалася.
— Один вихід, — сказав латиш, — вирвати зуб.
— А може, Дмитра Васильовича дочекаємося?
— Нема коли чекати.
Колюча, гостра щетина густо засіяла батькове лице, очі запали. Сидів біля вікна і хапав ротом повітря. Стогнав і скрипів зубами, був у такому відчаї, наче хотів, щоб усі його зуби викришилися.
— То як, Іване Михайловичу? Уперьод? — запитав Дзеніс, показуючи батькові нитку.
— Ой, не муч. Рви, — простогнав Чепель.
— Тоді слухай мою команду. Руки по швах і не смій піднімати. Ану, котрий? Ширше, ширше роззявляй рот, не бійся. Ага, дупло бачу. Ага, хитається.
— А-а-а… — шарпонувся батько.
— Тримай тата, Павле. Не затуляй, не затуляй, кажу тобі, рота. Я ще похитаю.
І рвонув просто пальцями, без нитки. Павлові зробилося солоно в роті, неначе його мордували, притис батька до себе, щоб той не вирвався. Але це вже було зайве.
Іван Чепель таки смикнувся, сильний, мов кінь, штовхнув Павла, ухопив Яна Дзеніса за руку.
І все затихло.
Після паузи Ян запитав: