Серце б'ється в такому ритмі, наче оце тільки вийшов на берег, перепливши ріку широку.
Ночували в готелі. Кімната на чотирьох. Бєлгородці — люди гостинні. Чотири пляшки ситра на столику Чотири блокноти. Ручки, яких ш;е ніколи не бачили, — чорнило набирається.
— А ти молодець, Чепель. Не розгубився. Ото тільки одне… Попросила ж якась дівчина: «Розкажіть про себе…» А ти ніби й не почув. Ще подумає — жонатий!
«Тимофію Солоду, бач, смішно… А ш;о — про себе? Народився тоді-то, був спартаківцем, а потім став піонером, юним ленінцем. Геройська біографія. Аякже».
Вночі знову почав згадувати — сам для себе — те, ш;о в дитинстві чув від матері. Бо й у неї, як у кожної людини, були свої вузлики пам'яті. Свої листочки календаря.
Павло все з маминих спогадів бере: «Тікали ми з тобою, синку, від Махна. Грузли в снігу, падали. Думала — впаду і не встану. І ти в снігу замерзнеш». Все почуте принишкло в ньому з переляку. Часто переслідував його вогонь у сні. Мати і знахарку, як малим був, кілька разів кликала виливати переполох. А. трохи згодом таки вдерлася в їхню хату банда. Кучерявий блондин у жіночому жакеті з великими білими гудзиками наставив матері в лице наган:
— Клади, стара, гроші і золото на стіл! Давай самогон! Не жалій нічого для анархії. Бачиш, у нас на прапорі — смерть!
Павлові було тоді шість років, усе вже розумів. Закляк від страху за матір.
А вона так його здивувала раптом.
— Кажете — анархія? — перепитала і наче зраділа. — Так у вас там десь і мій чоловік. Не чули? Чепель. Виходить, ви — свої?
— Може, й свої… Але й свої коней виводять.
— Хай виводять, як треба. Я не перечу. Ото біда, що нема в мене ні золота, ні самогону. Війна. Уже шостий рік. I хліба нема. То ви хоч назвіть свої імена. Мій повернеться, скажу, хто в мене гостював. Зрадіє, що провідували анархісти.
І подалася анархія з хати без контрибуції.
Дуже рідко бачив матір веселою, а коли згадувала цю пригоду — всміхалася. А батько навпаки — насуплювався. Навіщо, мовляв, було про нього, чесного солдата, таке вигадувати.
Розділ сьомий
Обідав з Надією, пригадує. Батьки поїхали колгоспним возом на станцію: прибув, нарешті, протез, обіцяний соцзабезом ще в позаминулому році. Отож, почав із сестри: показав ордер на гуртожиток. Оглядала його і так, і сяк. Мовчала.
Павло сам набрав собі гарбузової каші, тільки молока не знайшов.
— Хазяйко! Ти що, заснула? З чим їсти її?
— Цукром посип. Ой, Павлику! Це я у твоїй кімнаті поселюся? — відчинила широко двері.— Чуєш, у мене все в ній буде інакше. — Стала на порозі кімнати, вголос розмірковувала. — Дивися, ліжко пересуну сюди, а шафа стоятиме тут. Ще якби столик маленький посередині. Як у Лесі. А на стіні — моє фото. Оте, що всім подобається, збільшене.
Йому було і смішно, і гірко.
Допомагала Павлові готуватися в дорогу. Разом спустили з горища сундучок. Старенький, але ще досить міцний. Служив Чепелю-старшому, як був той солдатом, а тепер хай послужить молодшому. Павло обтер його мокрою ганчіркою зверху і всередині, стукнув, де треба, молотком. Сухе дерево загуло, як бубон.
Рипнули двері, увійшов батько.
— У похід збираєш братика? — звернувся до Нaдійки.
— Не в похід, а в гуртожиток. Кімнату ж залишає мені.
— Ага… розпорядилися вже. Черга дійшла твоя на гуртожиток, чи як? — запитав у Павла.
Павлові приємно розповісти, як то витанцювалося. Ним на фабриці задоволені — в цьому головне. Навіть значок «Ворошиловського стрільця» показав. Надія взяла значок, приклала його собі до кофточки, запишалася перед дзеркалом.
— Наче золотий. Так і сяє! — примовила.
Батько пошкутильгав до шафи, ш; ось там довго шукав у шухлядах, незручно вмостившись на підлозі. Ось підвівся, вигорнув із ганчірки якусь цяцьку.
— О! І в тебе був значок? — нахилилася до нього Надійка. — О, який гарний хрестик! Але чомусь не блищить. Тоді золотих не давали?
— Хрест Георгіївський, а не значок. — Батько бережно тримав свою нагороду на долоні, як коштовну річ. — Оце такий. На честь Георгія Побідоносця, з чистого срібла.
— Хто ж тобі дав його, тату, цар?
Старший Чепель дивився на дочку поблажливо, потім перевів погляд на сина, усміхнувся.
— Вручив мені «Георгія» на полі бою його превосходительство генерал Брусилов Олексій Олексійович.
— Ви тоді за царя, виходить, воювали? — дивувалася.
— Проти німців воював, а не за царя. За Росію.
Заторохтіло у дворі: мати зачиняла ворота. Худенька конячина протюпала мимо вікон і зупинилася. На візку — поклажа. Щось вузеньке, довге, схоже на труну.
— О, нога моя приїхала, — невесело мовив батько. — За неї «Георгієм» розплатилися.
Увійшла мати. Пов'язана чорною хусткою, наче і справді зібралася на похорон.
— Іди, Йване, розраховуйся з візником. У мене не бере. Як почув, що то в упаковці, відмовився від грошей. — Побачила сундучок на лаві, Павла заклопотаного, впала тінь їй на обличчя, затуманила очі.—О боже! Що це таке, Іване?
А батько відповів спокійно:
— Нічого не сталося, Маріє. Горожанином буде твій син. У Харкові житиме. Ото й усе.
— Облиш. Не те говориш, Іване, — не зовсім вірила чоловікові.— А сундучок? Кращого нічого не знайшли для сина?
Павло, щоб спрямувати розмову в інше русло, нагадав:
— А з візником так ми і не розрахувалися? Он він уже виїжджає з двору.
Батько узяв під руку милицю.
— Чув же, грошей не хоче. Гукнути хіба? Нехай розговіється. Скоч за ним, Павле.
Поки кришили цибулю та огірки, батько з візником у дворі розпаковував ящик. Павло вийшов до них. Батько акуратно кліщами витяг цвяхи, щоб дощечок не розколоти. Вони для нього були ніби дорожчими за те, що в ящику. Під шаром стружки знайшли мішечок брезентовий з інструментом і запасними гвинтиками, шайбочками, гайками.
Протез лежав на дні, загорнутий у папір.
— Важчий за мою дерев'яну, — мовив похмуро батько.
Понесли в хату. Розгорнули, поклали на лаві. Металеві суглоби блищали нікелем, як шишаки на двоспальному ліжку. Жовта шкіра на залізному сухожиллі рипіла й піддатливо вигиналася разом з ним. Реміння пахло військовим спорядженням.
Їздовий Максим Тополя, недалекий сусід, чухав лису голову, шморгав носом, оглядав протез. Заходив то з того боку, то з того, але руками доторкуватися остерігався. Іван Чепель щось там необережно натис, нога заворушилася, зігнулася в коліні. Максим злякано одсахнувся.
— Дорога, видно, штука, — покрутив головою згодом, аби не мовчати. — Самої шкіри пішло он скільки. — І хльоснув себе пужалном батога по халяві. Ні, фабрична нога не сподобалася Максиму Тополі, хоч, видно, обійшлася в копієчку.
— Прошу до столу, — покликала мати. І як тільки одійшли од лави, метушливо накрила протез благеньким ряденцем.
Так він і пролежав на лаві до пізньої ночі. Інші клопоти забрали увагу матері, батька: збирали Павла. Поклали йому в сундучок штани вихідні, найновіші, дві сорочки, рушник. Шкарпетки Надія нашвидку випрала й засунула в піч, щоб швидше висохли, бо треба було ще й полатати. Подарувала братові своє маленьке дзеркальце, одрізала півкуска пахучого мила «Букет моєї бабусі». Ниток намотала у запас — білих і чорних, батько підказав. Загорнули в папір ложки — столову і чайну, виделку, ніж найпохватніший— вузьким різаком. З великої скрині, де берігся посаг ще материн дівочий, витягла біле простирадло.
— Подушку візьмеш? Одну чи дві?
— Куди їх… Досить однієї — маленької.
— Пухову бери. Ще тільки до половини напакували, поміститься. Завидна штука сундучок солдатський!
Ледве засіріло небо — Павло вже на ногах. А мабуть, і не лягала. Біля печі клопочеться і дивиться, дивиться на Павла, аж йому моторошно.
Сундучок на замку. Окремо в торбині — харчі. Картопля, цибуля, часник, яблука. Трохи горіхів. Вони зверху й торохкотять, пересипаючись. Хотіла мати всунути й чавунчик, начищала його, терла цеглиною, та Павло відмовився.