Олівець брав комендант усією п'ятірнею, а коли рахував гроші, Чепель помітив: у нього пальці не розгинаються. Водив олівцем, як швець ножем, літери виходили незграбні.
Комендантові захотілося показати батькові майбутнього постояльця й інші кімнати. Повів у червоний куток, в туалет, підвал з паливом, похвалився тим, що на кожне ліжко є по два комплекти білизни, запасні байкові й ватяні ковдри. Заганяв зовсім Чепеля, забув, що той без ноги. Хотів ще похвалитися кіоском, який торгує від «деде», але на його стукіт віконечко так і не відчинилося. Та й крізь вікно було видно, що товариство «Друзі дітей» достатньо постачає гуртожитку пиво і квас, махорку, цигарки, недорогі цукерки, пудру, тройний одеколон і навіть губну помаду. Найпривабливішим для Івана Михайловича Чепеля було, звичайно, пиво, оті зелені пляшки «Нової Баварії», як навмисне, вишикувалися на виду, викликаючи і в Чепеля, і в Клопотовського нестерпну спрагу. Іван Чепель подумав, що «Друзі дітей» — це добре, а власний мішок надійніший. І признався комендантові, що приїхав не з пустими руками. Хвилин через десять вони вже сиділи в тій самій кімнатці, де мав жити Павло. Сальце, пиріг, огірки… Сповнений комендантської гідності, Клопотовський відклав набік свій портфель, кахикнув і взявся до трапези.
Надвечір повернувся Павло. Застав батька в гуртожитку ніби розімлілого. Ліжко було вже застелене, на тумбочці лежали новенькі квитки трьох добровільних організацій, до яких записав Павла Клопотовський. Під ногами м'яко лежав килимок: його зранку не було.
— Не дрейф, синок! Житимеш у Станіслава Миколайовича, як у бога за пазухою. Він тебе в обиду не дасть.
— У якого Станіслава Миколайовича?
— Таж у Клопотовського. — І, трохи знизивши голос, похвалився: — Ми з ним — во! Нерозлийвода! Ну, голова моя спокійна. Хороша людина комендант, розумна, дарма ш, о… То не твоє діло, Павле, звідки я його знаю. Не скажу. Та й не треба тобі.— Думки в батька ніби трохи плуталися. — Ні, брат, ти людині в душу дивися, а не на мундир чи на рясу. А то ми… — Озирнувшись на хлопців, які один за одним уходили в кімнату, батько замовк. Пригладив свій боксерський чуб, став застібати сорочку, бо досі сидів розхристаний. — Чуєте, парубки? Я Павлові указаній даю, але й вас торкається. Клопотовський добра всім хоче, а сам щастя не має. Жаліти таку людину треба, шанувати. — Він немовби щось знав, ш; ось морочило йому голову, та була, видно, й осторога, і вона брала верх, не дозволяла Івану Чепелю бути з чужими хлопцями і з рідним сином одвертим до кінця. — Як тебе, кажеш, звати? — звернувся до хлопця з татуїровкою, балакучого будівельника, з котрим розмовляв уранці.
— Ну, Костиря Федір…
— Ти ніби за артільного старосту тут? Так мені здалося. Гляди, пильнуй порядку, Федоре! Я і тобі, і вам усім батько, і це мій приказ.
— Тату… ви усі поїзди пропустите, — нагадав Павло обережно. — Як на п'ять сорок, то вже пора.
— Трамвай довезе. А слово моє останнє до вас усіх. Один за всіх і всі за одного. Як у солдатському строю.
Павло витрусив домашній мішок, загорнув у газету. Хлопці один за одним підходили до Івана Михайловича, тисли йому руку.
— Приїжджайте ще. Ждемо в гості…
— І ми з Павлом нагрянемо у вашу Гуляйгору.
Павло довів батька до трамвайної зупинки. Підсадив у вагон, ще почув, як той ні з сього ні з того голосно засміявся.
Перша ніч у гуртожитку була довгою, неспокійною. То не давав заснути Федір Костиря, розповідав сусідові Сергію Макусі, як його надумали оженити. У нареченої все вже готове було, кабанчика закололи, а він, Федір, в останній день узяв та й утік… Сергій допитувався, чи красива була, скільки їй років. Відповіді дивували Павла. Коли так хвалить Федір дівчину-землячку, то чого ж тікати?
Павло Чепель натягнув ковдру на голову. Та світло ліхтаря на стовпі просочувалося і крізь неї. Час від гуркотіли автомашини, продзенькували трамваї. З іншого боку, з дівочої половини, долинали сплески сміху, м'які вібруючі звуки гітари. Але й тоді, як усе втихомирилося, Павло ще довго не стуляв очей. Непрохані думки ніби заповзялися не дати спокою. Знов постала в уяві знайома дівоча постать у світлій сукенці з важкою золотавою косою. «Цікаво, знає Леся, що вже ночую в Гуляйгорі?» І якщо знає, хотілося, щоб вона засумувала, не спала цієї ночі, як не спить він. Щоб відчула свою провину. Невже байдуже їй — є він у Гуляйгорі чи його немає?
Гнівався на Дениса Лісового, на Василя Сурженка, на Миколу — колишнього товариша.
Непомітно зовсім, помалу підступав сон. І вже не думалося, а тільки марилось. Бачив себе на дорозі за Лісопарком, де тренувався. Шелестять шини велосипеда, вітер б'є в груди, шарпає його, але попереду — Людвіг. Сонце сідає і червонить далекі гаї, оселі, що, мов білі гуси, пасуться на зелених горбах, а він, Павло, крутить, крутить, крутить ногами і всім своїм тілом чує, як розливаєтся по жилах приємна втома і заколисує його, лоскоче, і замружуються поволеньки очі його.
Вранці умиваються пожильці не під краном, а в струмочку. Вода прохолодна і чиста. Відстоявся за ніч струмок, посвіжів, малесенькі жучки ожили на дні, повзають сюди-туди, залишаючи за собою ледь помітні сліди. Звідки він і куди тече?
«Який ти ще хлопчисько, Павле Чепелю».
Сергій Макуха бачить, що Павло задивився у воду і всміхається якимсь своїм думкам, одaнaк не тривожить його, чекає терпляче. Довго розтирає грубим рушником тіло, а потім підстрибує, хапається за гілляку і підтягується, як на турніку. Напружуються жили, збираються в тугий клубок м'язи, ще й ще торкається підборіддям гілляки й знову опускається.
— Серього, снідати! — гукають хлопці.— Чай холоне.
Але Сергій не поспішає, жде Павла.
— Слухай, друже, — звертається до Чепеля. — Та дівчина, що з тобою стояла вчора, твоя рідня чи просто землячка?
— Яка дівчина? — не розуміє Павло.
— Не прикидайся. Ви розмовляли біля стадіону, я ще привітався до тебе.
— Біля стадіону? Ага, Наталка. А чому ти вирішив, що вона — землячка?
— Ви ж про твоє село говорили, про батька. Я випадково почув.
— Сусідка моя. Разом працюємо. Хочеш — познайомлю?
— А не ревнуватимеш? — зазирнув у очі Сергій Макуха. — Я б у кіно її запросив…
— Який ти швидкий! Ну та добре. Приходь завтра до прохідної після роботи, тобі ж по дорозі. Але не спізнюйся. Наталці на поїзд. Я буду стояти з нею, а ти підійдеш.
Макуха поклав руку на Павлове плече, дякував.
Будівельники — народ сезонний. Думками вони не тут, а в селі. Повіють осінні вітри, настануть холоди — тоді прош; авай, Харків. Гості вони, хоч і зводять своїми руками житла, будують багатоповерхові корпуси підприємств. Будують місто, а в мріях, у вечірніх розмовах залишаються селянами. Може, тому й дівчат згадують лише своїх, сільських, з ними листуються, за ними вночі зітхають. На дівочій половині гуртожитку кілька десятків молоденьких ткаль, прядильниць, штопальниць, а щось не дуже знайомляться з ними сезонники. Сергій Макуха — виняток. Але й він, певно, жартує.
І все ж Павло дотримується слова, пообіцяв — зробить. Може, Наталка ще й подякує. Усе одна вона та й одна. А це буде хоч з ким нові кінофільми у Харкові дивитися. В Гуляйгору привозять якісь ветхі стрічки, вони то рвуться, то зображення стрибає, і глядачі тупотять ногами: «Рамка! Рамка!» А то ще репетують: «Сапожник!»
Шукав Наталку, а побачив Тоню Кіцелло, знайому по стадіону, вона — ткаля. У цьому цеху чистіше й світліше, ніж в інших. Під вікнами квіти. Гудуть, вицокують верстати. Нитки, нитки в натяжку, мов струни, течуть та й течуть згори, а металевий човник бігає між пасмами, схожий на рибку. Проворні руки в спортсменки, бистрі очі. Ось Павло ще нічого такого й не помітив, а ткаля, за котрою він з цікавістю спостерігає, миттю зсукала обірвану нитку й поспішала до другого верстата.
Мабуть, відчула, що хтось дивиться на неї, озирнулася. Чомусь спалахнула вся — від несподіванки, чи що.
Він ще наблизився, грався накидним ключем, як жонглер.
— Скарг немає?