А музика в ефірі звучить піднесено, бадьоро. Добре знайомий гуляйгірський баяніст Афанасій Кущ, якого запросили працювати на радіо, вже не «Турецький марш» грає, а марш Будьонного. І другим номером іде в нього ще один мотив, його частенько чував Павло з уст Яна Дзеніса. На повну силу своїх міхів виплескує знайому мелодію баян…
Події особистого життя в дорозі часто згадувалися Павлові.
— …Кінчайте вечеряти. Лектор у червоному кутку чекає, а ви тут дискутуєте.
— А про що лекція? — поцікавився Сергій Макуха, підморгуючи товаришам. — Про опіум для народу?
— Бач, який грамотний! А для кого об'яви пишуться? Чорним же по білому сказано: «Фашизм — ідеологія догниваючого класу».
Лекція, певно, не вабить Петра Костирю, тому він і не поспішає. А Сергій Макуха збирається, збризкує одеколоном свій непокірний чуб. Сорочку одну забракував, витяг іншу, чорну, із стоячим коміром, білими, густо пришитими гудзиками.
За столом незнайома дівчина. Чорнява, обличчя строге, спокійне. На стіні велика карта Європи. Слухачів ще малувато, але чути голоса в коридорі. Ткалі підійшли. Постояли трохи при вході — чи є для них місця. Розсілися по двоє, по троє. Декотрі навіть за руки трималися, шоб разом бути. Це, певно, землячки. У сільських звичка така, ще шкільна, залишилася. Отак разом і в місто подалися, змовившись.
Клопотовський приніс графин з водою. Одягнений небуденно, на лацкані нового піджака значки. Найвище в центрі — сріблястий з червоним прапорцем: земна куля і на ній залізні грати, крізь них — рука з полотнищем: «Не забувайте нас!»
— Так що починаємо лекцію, товариші, — Клопотовський підніс ближче до очей папірця, немов читав. — Виступить тов. Зінаїда Кретова, завідуюча військово- спортивним відділом обкому комсомолу. Прошу дотримуватись абсолютної тиші. Тема дуже політична Яка саме — почуєте.
Хтозна з якої причини хвилювався досвідчений головуючий. Може, тому, що в ролі лектора — завідуюча з обкому.
— Чи я недочув, чи не зрозумів. Назвав її наш Клопотовський начальством з військового відділу? — тихо перепитав Федір Костиря у Чепеля.
— Ніби так, — відповів Павло.
— Хлопця на таку посаду не знайшли? — дивувався Федір і придивлявся.
Клопотовський сів, але знову підвівся, ні з того ні з сього заплескав у долоні, запрошуючи присутніх підтримати його. Дівчат агітувати не треба. Ляпали гучно і довго. Це ж і їм честь: лектор Кретова.
— Хто з вас любив у школі географію? Підведіть руки. Ну, ну, сміливіше. Тепер мені треба, ш;об ви самі знайшли на цій карті три великі міста. Рим — столицю Італії, Берлін — німецьку столицю, Відень — столицю Австрії. Ну, хто сміливіший?
Заворушилися дівчата: одна рука, друга. Хлопці, певне, не вірили в свої знання — сиділи — або не вважали за потрібне хвалитися.
Ніби для того, щоб захистити честь сильної статі, Клопотовський рішуче підхопився.
— Дозвольте, до карти піду я.
Кретова кивнула йому.
О, карту Клопотовський знає. Три європейські столиці, які останнім часом дуже часто згадувались і по радіо, і на сторінках газет, були упевнено показані травмованими пальцями. І вже з власної ініціативи комендант гуртожитку показав ще одну точку — Париж.
— Францію поки що я не згадувала. Чому ви і Париж назвали?
— Аякже! Велика держава.
— Маєте рацію — велика. Францію, справді, не обминеш. Але тоді вже слід, мабуть, назвати і Лондон. Такий маршрут у фашистів. Завоювання усієї Європи. На заході, і на сході. Ну, та про це поговоримо пізніше. А зараз про фашизм як такий. Звідки у нього зажерливість і самовпевненість? Нині всі газети, радіо говорять про це. Опубліковано, ви знаєте, важливі документи Сьомого конгресу, І ще я хочу звернути вашу увагу на антифашистську літературу. З Німеччини емігрували найвидатніші письменники, бо їм загрожували концентраційні табори. Обов'язково прочитайте «Болотні солдати» Бределя, «Единственный и гестапо» Ясенського. Ці твори є у продажу. Письменники — живі свідки сваволі гітлерівців — застерігають усіх людей: світ стоїть над прірвою. Поки не пізно, треба протиставити фашистській коричневій чумі єдиний фронт народів, пролетарську солідарність, спільні дії комуністів, соціалістів, усіх, кому дорога свобода.
Принишкли, заціпеніли слухачі. Дівчата не одривали очей від лекторки, обличчя у них наповнені тривогою губи стиснуті. Он сидить біля дверей, притулилася в куточку прибиральниця Дата Пилипівна, літня жінка яка раніше проживала на Далекому Сході у сина-прикордонника. Однієї ночі банда басмачів прорвалася з-за кордону. Довелося невеликій групі бійців на чолі з лейтенантом перепинити їм шлях. Недовго тривав бій, усього яких-небудь десять хвилин, а троє прикордонників залишилися на тривожній полосі. І серед них — лейтенант, єдиний син у матері. Прошитий кулеметною чергою, він так і не прийшов до пам'яті. І повернулася Даша Пилипівна у рідне місто. Зустрічає старість сама. Зайшла і вона послухати. Звіряче обличчя фашизму, звідки б він не виповзав, набирало жахливої конкретності. Висновок може бути лише один — слід негайно протиставити сваволі катів інтернаціональну пролетарську солідарність!
Після лекції ш;е довго не розходилися, оточили Кретову. І вже не тільки про міжнародні справи велася розмова, а й про свої. Скаржилися: гуртожиток ветхий, а новий будується дуже помалу. Ось і будівельники присутні — бригадир привів їх.
— Скажи авторитетне словечко, Костиря!
— Що тут говорити? — виправдовувався Федір Костиря. — Вручну працюємо, механізмів мало. Який у нас інструмент? Пилка, сокира, рубанок. Те, що з дому прихопили, чим наші діди і батьки працювали. Кустарщина.
Кретова вислухала пояснення.
— Це не по моїй парафії. Я з військово-спортивного відділу. Але доповім кому треба. До вас обов'язково хтось прийде.
Клопотовський упіймав Кретову на слові.
— Ви сказали — не вашої парафії? Хіба й комсомол поділено на парафії, як у служителів церкви?
Кретова відчула шпильку, але не образилася.
— У нас відділи, в комсомолі, а не парафії. Це я образно висловилася. Мабуть, невдало.
— Тож-то! — задоволено мовив Клопотовський. — А то я подумав, коли є парафії, то є і парафіяни. А це вже, пробачте, було б сліпим наслідуванням церкви. Термінологія збиває з толку. Я людина немолода і в комсомолі не перебував, але посада моя вимагає постійної пильності. Боротьба проти релігійного дурману входить у мої безпосередні службові обов'язки. Можу похвалитися: пожильці наші всі, як один, члени Товариства войовничих безвірників. Стопроцентне охоплення.
— Ви обіцяли показати мені гуртожиток, — нагадала Кретова.
Клопотовський з готовністю відповів:
— Просимо. Чуєте, хлопці? Ви — перші. А потім заглянемо і до дівчат. Думаю, почнемо з так званих сезонників. Зразкова кімната. Четверо будівельників живуть, а п'ятий фабричний. Свого кадрового поселили, щоб впливав. Он він, Павло Чепель.
— Чепель? Вже чула таке прізвище.
— Він самий. — Клопотовський загукав — Чепель, підходь ближче.
Так Павло познайомився у той вечір із Зінаїдою Кретовою.
Проводжали лекторку десь о десятій. Був лише початок жовтня, але нічне небо дихало осінню. Часом холодний вітер вигулькував, як верхівець, з темного провулка, і тоді шумом бралося листя над головою. На даху одноповерхового дерев'яного будинку розгойдувалася між гіллям яскрава лампочка. При її світлі двоє фарбували дах. Пахло суриком, іржею. Десь поблизу за рогом гримкотів трамвай. Ось він уже підкотився до зупинки.
— Ну, все. Вертайтесь, хлопці. Я вам дуже вдячна, — обом проводжаючим Зінаїда потисла руки і легко ступила на підніжку загона. Трамвай рушив.
Трохи згодом Костиря запитав у Павла:
— Як думаєш, є в цієї Кретової чоловік або кавалер?