Жінка, як видно, не чекала, що так приголомшить її голова сільради. Розгубилася. Винувато дивилася то на своїх односельців, то на уповноваженого.
— Сідайте, Анастасіє, - примирливо, з гідністю керівника мовив Микита Маляр. — Може, і моя в цьому провина, що ви не в курсі про нашого професора. Повернеться з відрядження — зберемо народ. Нехай розповість, як люди живуть в Африці.
Глуха ніч. З двох гасових ламп, які стоять на столі, одна вже пригасала, кінчався гас. Та й друга дихає на ладан. Вогник її з кожною хвилиною все більше червоніє, по кімнаті — неприємний дух кіптяви.
Микита Маляр штовхнув вікно, і воно відчинилося. З ночі долетів здаля голос молоденького півня — хрипкуватий, як у парубка після вечорниць. Це нагадало всім, що пора вже й по домівках.
Уповноважений потягнувся, заплющив на мить очі, Ще трохи, здається, і сон зборе його. Але ні, знову дивиться. На Маляра і Грачиху. Керівники села. їм видніше. Зрештою, він у селі тимчасовий, як приїхав, так і поїде, а їм же залишатися тут жити і працювати, будувати нове життя.
— Мабуть, подумаємо ще на свіжу голову, — пропонує наостанку Маляр, — з людьми порадимося. Щодо Коструба — сумнівів ніяких. Усе ясно. Сто процентів проголосують.
Село вже прокидалося, сільрадівський черговий — хлопчина років п'ятнадцяти — повів уповноваженого в попову хату, де після смерті отця Михаїла кімнату з кухнею залишили його дружині, старенькій учительці, а в другій поставили ліжко для приїжджих.
Розділ дванадцятий
До Курська залишалося кілометрів п'ятнадцять. Приблизно година їзди. Іван Кубрак, який їхав попереду, зупинився. Біля нього відразу пригальмували свої машини Рогов і Солод. Щось, здається, зіпсувалося в Івана.
Так і є. Всі четверо розглядали поломку.
— Вилка зламалася. Хруснула, ледве не впав, — розглядав Кубрак заднє колесо, прикидав, як зарадити біді.
Рогов серед них — єдиний справжній велосипедист, має практику. Він приклав педаль до кінця вилки, примружився.
— Ось дивися, Ваню. Брак заводський. Так що ти можеш заспокоїтися, не твоя провина. Дивися, фарба затекла і в шпарину, яку ВТК прогавив. Якийсь халтурник замість того, щоб заварити, зашпаклював, замазав фарбою.
Діагноз правильний. Справді, видно мікроскопічний розрив структури металу і павутинку зеленої фарби, яка туди просочилася.
— Це у нас в цеху заварити — раз плюнути, — обізвався Тимофій Солод. Йому частіше за інших доводилося з таким мати справу.
— Ми не в пустелі,— дивився на Солода Рогов. — Десь поблизу має бути машинно-тракторна станція або колгоспна майстерня.
Огледілися. За версту видніються два приземкуваті побілені сарайчики, можливо, сховища для добрив. Навпростець через поле крокували стовпи електролінії — мабуть, у населений пункт.
Зрідка пробігали вантажні автомашини, знайшлося б на них місце і для Кубрака. Думка про те, що у такий спосіб можна виграти час, проскочити трохи вперед і десь отримати технічну допомогу і чекати товаришів, настирно лізла Іванові в голову, та він не наважувався поділитися нею з Павлом: який же це пробіг на попутній! Вважав це нечесним і Павло.
Не змовляючись, рушили пішки, рахували стовпи — надто довгими здавалися відстані між ними. Кубрак ніс веломашину на собі. Поглядали в небо. Воно й раніше хмарилося, все більше зривався вітер — штовхав то в бік, то в спину. Скоро хмари почали збиратися докупи, погустішали, і в окремі хвилини здавалося, що попереду, там, де мав бути Курськ, небо суціль темне, не таке, як над шляхом, звідти летіли з голосним криком птахи, кружляли над дорогою, над полем, стривожено перегукувалися між собою, гнані негодою. Від того місця, де зламав Іван Кубрак педаль, пройшли зо два кілометри. Впали перші важкі краплі. Здавалося, приніс їх вітер з недалекого болота. Переходили невисоку греблю, обсаджену молоденькими тополями. І тут пішов густий дощ. Сіявся дрібнозерно, наче прокалібрований на густих решетах, холодний. Мокнути під ним не було, звичайно, ніякого сенсу, але й подітися ніде. Кажуть, що в русі все ж мокнеш менше, ніж коли стоїш, куфайки, запасний одяг, святкові стрічки з написом «Червона нитка» знаходилися за спиною в надійних мішках з прогумованого перкалю, і тому дощ не лякав. Було в що переодягнутися, а те, що на них, за ніч висохне. Завбачливий Рогов потурбувався про те, як зберегти в дорозі документи: загорнули їх у водонепроникні обгортки.
Попереду з польової дороги на шлях виїжджали підводи. На кожній сиділи люди, прикрившись темними парасольками. Наче не сільські місцеві люди, а дачники. Коні тупали помалу, але не втомлено. Тримали голови високо, губами ловили дощ. На велосипедистів, які саме наближалися до підвід, пасажири не звертали уваги.
На підводах — дві жінки, решта — чоловіки. Одягнені по сезону: чоботи, куфайки, клейончасті картузи з маленькими козирками. Позаду — майно: пофарбовані ящики, триноги, схожі на ті, з якими у Гуляйгорі ходять по полю землевпорядники.
«Ось хто нам розкаже, де можна підремонтуватися», — подумав Павло. І, сказавши хлопцям, щоб його почекали, звернув із шляху услід за підводами, обігнав їх.
На його оклик перша підвода зупинилася, а друга продовжувала шлях, узявши трохи праворуч, прямувала навпростець пасовиськом. У той бік, де виднілися сірі, непривабливі, з солом'яними стріхами, приміщення, котрі велосипедисти здаля бачили. Павло привітався. Вислухавши його, один із пасажирів, у береті, з продубленим на сонці сухорлявим обличчям, але, видно, при доброму здоров'ячку, бо очі його світилися молодо, а голос був по-парубоцькому гучний, перепитав:
— А що саме вам ремонтувати? Бо й у нас своя невеличка майстерня, — показав пужалном батога у той бік, де бовваніли на пустирі будівлі.
— Електрозварку треба, — мовив Павло.
— А карбідна згодиться?
— Звичайно. Ви, мабуть, землеміри? — поцікавився Павло.
— Ні, геологи. З КМА. Чули про Курську магнітну аномалію?
Курська аномалія. Магнітна… Так, про аномалію він трохи чув, про це писалося в газетах. І по радіо розповідали.
— Ну то як? Скористаєтеся нашою допомогою чи поїдете далі? — запитав геолог, натягуючи віжки, щоб рушати.
— Ми вам будемо дуже вдячні.
— Тоді — за нами. Паняйте услід. Якщо трохи відстанете на роз'юшеній стежці, то он у тих приміщеннях спитаєте Мартинюка.
Павло Чепель подав знак своїм і навіть не виїжджав на бруківку, дожидав на місці.
— Розумієте, нам дуже пощастило. Натрапили на геологів. Вони тут розвідують руду, мають свою базу.
Хвилин через п'ятнадцять опинилися біля непривітних, барачного типу жител, зведених ще за царя Панька, в котрих нині розташувалися ентузіасти КМА. Але, як тільки переступили поріг, потрапили в цілком цивілізовані умови. Нормальні робочі столи, шафи з книгами, застелені по-домашньому ліжка. А ось і кімната Петра Кононовича Мартинюка, начальника геопартії — все, як у міській конторі, навіть десяток стільців для проведення нарад. Він, чути, вмивається за ширмою.
Портрети на стіні. Друкарська машинка. І двоє ліжок по кутках — тут і служба, і житло. Довгий, як верстак, стіл не фабричної роботи, змайстрований на місці, в ньому кілька шухляд, а над ним стелажі, використано кожен сантиметр площі. На полицях — ряди книжок, сувої креслень, зразки проб, добутих з глибин земних. Шматки породи рудого кольору. Руда? Може, від кольору і назва? Про те, як шукали її в районі Курської магнітної аномалії, цікаво розповідало радіо. Ось вони — перед Павлом і його товаришами — докази. Підняті на поверхню, очевидно, зовсім недавно, хоч будівлям багато літ, і тільки обладунок новий. І те зрозуміло, що знахідки тутешні, бо хто б надумав везти їх сюди здалеку. Відповідні наукові центри з музеями і лабораторіями містяться у великих містах, але головне дослідне поле саме тут. Кожна крихта землі і кожен камінець промовляють голосом аномалії, як і рух стрілки, температура глибин. Неоціненні дороговкази скарбів! Очевидно, Петро Кононович не тільки трудівник штатної служби, він один з тих, кому судилося бути першопрохідцями, створювати цю службу. Всього з хвилину пробув у кімнаті Павло один, а встиг зафіксувати, що друге ліжко належить жінці, очевидно, дружині Мартинюка. Люстерко над ним, аплікації і на гвіздку — солом'яний капелюх із синьою стрічкою. Але й у цьому куточку все спартанське, домоткана ковдра, відривний календар. Листок нинішній — 16 жовтня 1935 року. На тумбочці — детекторний кругленький радіоприймач.