Розділ другий
А шлях біжить собі та й біжить. По обидва боки вже російські села. Незчулися велосипедисти з «Червоної нитки», як поминули Україну. Ще ж тільки кінчається перший день їхнього передсвяткового пробігу. І хати, і природа тут нічим не відрізняються від українських, хіба що трохи дивують оті білі крейдяні гори на видноколі, наче підперезані в підніжжі зеленими кушаками.
Невпинно розмотується кам'яне полотно перед Павлом і його товаришами. Спрага, як і раніше, мучить, хочеться нестерпно пити. Лоскітно під сорочкою від поту. Та хлопці терплять, не кланяються кожній придорожній криниці, призвичаюються до режиму, виробленого ще в Харкові, до ритму невпинного руху, котрий повинен забезпечити їм своєчасне прибуття у визначений на маршруті пункт: Бєлгород, Курськ… і нарешті Москва.
Попередні короткі зупинки використовувались лише для відпочинку. Так радив досвідчений спортсмен Людвіг. Шкода, ш;о сам не взяв участі в пробігу.
Спочатку їх було чимало, тепер залишилося четверо: він — Павло, Юхим Рогов, Іван Кубрак і Тимофій Солод. Найбільший спортивний досвід у Юхима, тому до його порад на маршруті прислухаються всі. У командира групи Павла Чепеля він за помічника. Чого Павло й відчував поки ш;о себе не дуже переобтяженим високим дорученням комсомольського комітету фабрики. Є кому турбуватися про все й без нього. Рогов, видно, своїм становищем теж цілком задоволений — на лідерство відразу чомусь не претендував, так принаймні зрозумів Чепель.
Після привалу, як не дивно, швидкість руху дещо уповільнюється — попереду іде Юхим, задаючи тон.
А Павло знову весь у минулому. Шерхотять колеса по гравію, нашіптують спомини.
Так от, у ту пам'ятну неділю зупинила його Лесина мати. Чоботи на ній на замовлення — хромові, блузка — біла як сніг, з мережаним комірцем, у вухах — сережки.
— Здрастуй, Павле! Ти не до нас, бува? Надумала оце гасу взяти, поможеш мені нести, — голос упевнений, ніби наперед знає — не відмовить.
Він кивнув, узяв ношу.
Довелося трохи почекати. Лесина мати купила ще віник, дві пляшки крем-соди, сказавши, що таку воду полюбляє Леся.
Бачив, як озиралися крадькома на них перехожі. Здогадувався, звичайно, що вони зараз думають: «Вислужується зятьок». Нехай. Він не соромився, заспокоював себе — це ж робить не для когось — для Тетяни Пилипівни. Власне, заради Лесі. Не кожний би згодився у неділю через усе село тарабанити кошик, ще й іржаву посудину з гасом, коли на тобі чиста святкова одежа, але не кожному, мабуть, виявила б подібне довір'я ця жінка, з котрою всі віталися першими.
Денис Лісовий очікував дружину біля хвіртки.
— Так і знав. Могла б гасом і в будній день запастися. Та й віників повна хата, фабричних. — На Павла зиркнув спідлоба, насмішкувато. — Десята година, а мене голодом морять. Оце-то вихідний.
Головний кондуктор був у повній формі. Новенький чорний френч із сріблястими гудзиками розстебнутий під ним жовтіє смугаста майка. Кілька значків прикрашають груди. Обличчя м'ясисте, червоне, сповнене Начальницької самоповаги.
— Заходь, Павлушо, — приязно промовила Тетяна Пилипівна й пропустила його поперед себе.
Миколу застав на яблуні. Оглянувся — Лесі ніде не видно. Тільки її рожева косинка лежить на гамаку.
— Привіт молодим талантам! — гукнув з дерева Микола. — Лови!
На жаль, Павло не встиг підбігти, яблуко покотилось по стежці. Микола кинув ще одне, воно попало в руки Павлові — ціленьке. Поклав його на гамак, а надкусив перше, що репнуло. Такого сорту у Чепелів нема: підрум'янене з боків яблуко аж вилискує, а м'якоть, мов цукор, біла і соковита. Пахне шафраном, наче паска.
— Посидь трохи, я зараз, — запросив гостя Микола. — Батько в поїздку яблука готує. У Москві на них ціна… Спекулянти з рук виривають. А груші ще дорожчі, на штуку можна продавати. Шкода, що цього року груша не вродила.
Павло стрепенувся, почув, як рипнули двері. Здогадався — спускається з ганку Леся. Саме вітром майнуло по садку, легенько так затріпотіло листя над головою Павла, один маленький листочок, чомусь пожовклий, одірвався з гілки і, кружляючи, тихо опустився на траву. З нього Павло перевів погляд вище. Так і є, Леся. Голова у неї пов'язана білим рушником, певно, помилася… На ній ряба старенька кофтинка, модні лодочки з голубої шкіри. Вона — по-домашньому, без панчіх.
— Миколі допомога прибула? Це добре, мене виручиш.
— Здрастуй, — Павло відчув: лице в нього запашіло.
— Ти вже з річки? Упіймав щось?
— Проспав… Нікому було збудити.
— А де ж усі ваші? — здивувалася Леся.
— Не в тому річ. Захотілося хоч раз полежати. А то все мене за ноги батько тягне. «Вставай. На роботу спізнишся». Буває, що й не тягне, а мені ввижається. Прокидаюсь, як солдат, почувши сигнал.
Микола подав обережно повний кошик Павлові, стрибнув. Одразу поніс яблука в погріб.
Павло залишився з Лесею.
Дівчина бавилася косинкою, підкидала її і ловила. Вітерець підхопив косинку і кинув хлопцеві в лице.
— Ти, кажуть, на робітфак зібрався? — обізвалася.
— Невідомо ш,е. Нехай на роботу спершу влаштуюся.
— А я подала документи в технікум. Оце ось, бачиш, зубрю. — Взяла з гамака товсту книжку, розгорнула посередині.— Аноди і катоди. Найпростіші джерела живлення. Не такі вони й прості, як декому здається.
— У технікум зв'язку? Загітували-таки наші хлопці?
— Чув? За компанію і циган… оженився… Якось-то буде. З другого курсу, кажуть, можна без екзаменів іти в інститут.
— Ну, а я…
Не встиг сказати про свої плани — Лесю покликали.
— Вийдеш? — запитав Павло.
— Хоч і вийду, та однаково — аноди, катоди… — зітхнула. — З ранку до ночі зубрю. Мати ні за холодну воду не дає братися. Батькові ж самі п'ятірки подавай. Аж голова тріщить. Яке там сьогодні кіно?
— «Арсен».
— Не пустять.
— Лесю! Довго на тебе чекати?! — долетіло з веранди сердите бурчання Лісового. — Клич Миколу, де він там застряг. Картопля остигає.
Леся, ніяковіючи, запитала:
— Ти вже поснідав?
— Аякже! — поспішив запевнити Павло.
— Ну, дивися…
Микола, мабуть, теж розумів, що залишати Павла самого незручно, постояв біля нього трохи, але, подумавши, так. і не покликав. Зрештою, в такій справі останнє слово належить не йому, а батькам. Пообіцяв лише:
— Я недовго. Можеш на гамаку полежати. Візьми он подушку.
— Ні. Я краще прогуляюся. Біля копанки дожидатиму.
Й одразу став спускатися у видолинок, де кінчалася садиба. Та раптом його гукнув Микола.
— Батько й мама тебе кличуть.
— Навіщо я їм? — щиро здивувався Павло.
— Та снідати ж. Мати он розхвалює тебе, який смирний і до старших уважний.
Павло мовчки рушив за Миколою. Спробував уявити собі все, що сталося за столом. Лесина мати сказала, мабуть, що годиться покликати Павла до столу. Може, й про те сказала, що вони ж, Чепелі, не дуже багаті і навряд чи й ситий Павло. Ну, а Денис Лісовий? Він любить похвалитися своїми достатками. Стіл у нього заради неділі, певно, щедрий. От і зажадав, щоб привели гостя. Нехай, мовляв, подивиться, як справжні хазяїни живуть. Ще й раніше Лісовий часом співчував Павлові. «Не такого тобі батька треба». Чого й виникала в душі Павла образа, та не на Дениса Лісового — на свою долю. Щось треба робити, думав. То довго у школярах засидівся, то з роботою — не дуже… Трудодні — це ще не карбованці. А на батька-інваліда надія мала…
Старався Павло, писали йому вже давно повні трудодні, виробляв норму, як дорослий. Мав, звичайно, чесно зароблений власний шматок хліба, бригадир хвалив, Тому часом казав собі: «Ні, нема чого мені схиляти голову, самого себе принижувати невпевненістю. Все ще попереду».
От і тепер — кличуть, то чого ж відмовлятися. Там не один Денис Лісовий. Тетяна Пилипівна, Леся, Микола.
Десь ще не зовсім пригасла в думці остання жаринка невдоволення, що спершу залишили його, а потім одумалися, але друга хвиля владно зазвучала в ньому, збадьорила. Павло ще раз оглянув себе, свої нові скороходівські черевики, добре випрасувані штани. Повеселішав. Зірвав золотий чорнобривець на грядці й засунув його в кишеньку піджака. А чого мучити себе, справді!