Карта, до якої він підійшов з указкою, свідчила, що це справді буде урок географії. Але якої? Кінчиком указки старший політрук показав лінію кордону. Називав наші міста поблизу цієї лінії, окремі населені пункти. А далі? По той бік прикордонної лінії указка округляла цілі держави. Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина. В другому ряду, в тилу цих наших сусідів, за їх спинами — Німеччина.
— Так от, межує з нашими сусідами гітлерівська Німеччина. Що це за держава? Ви, товариші, знаєте. Лазутчиків німецьких ми затримували на Дністрі. Я служив ще зовсім недавно в тих краях.
Один із слухачів раптом звернувся до прикордонника.
— Є такий населений пункт — Устилуг. Три роки братуха мій Вадим державний кордон там охороняв.
— Де ж він тепер?
— Сержант запасу. Вчителює в молодших класах і вчиться.
— Хороша у брата професія, — похвалив колишнього воїна лектор. — На якій заставі служив?
— На десятій.
— А я — на восьмій, по сусідству. Поблизу знаходився Вовчий Перевіз, то він повинен знати. Чуєте, як звучить здорово. Бувало, що двоногі вовки шукали тут броду. Всі, хто служив на восьмій, поїхали додому з відзнаками. Особливо в останні роки на наших західних заставах стало неспокійно. Потрапляли нам у руки зальотні птахи різної масті. Відомо, наприклад, що Англія спільного кордону з нами не має. А й вона через, Польщу своїх агентів посилала. Часом диверсантам удавалося підпалювати колгоспні ферми, підривати залізничні колії.
Розповідав і про допомогу, яку подають місцеві жителі воїнам-прикордонникам — колгоспники, лісові об'їждчики, піонери. Часом намагалися перейти кордон не тільки недруги. Тікали до нас від утисків і наруги українці, білоруси із Західних областей, тимчасово окупованих пілсудчиками. Ризикуючи життям, перепливали Дністер, Буг. Лектор підкреслював, що кожен радянський прикордонник повинен уміти відрізняти добрих людей від ворогів. І зброя в руках повинна бути, відповідно, нещадною тільки для ворогів.
Павло розумів: цей урок — особливий… Указка саме впиралася в Німеччину.
— Мені не доводилось бувати там ні разу, але я нещодавно прослухав цікаву лекцію. Виступав один з керівників німецької Комуністичної партії, учасник Сьомого конгресу Комінтерну. Він цитував жахливі фашистські документи. Ще в Мюнхені Гітлер оголосив себе вождем нації. «Все, що я роблю, — заявив фюрер, звертаючись до своїх поплічників, — спрямоване проти Росії».
Нарешті капітан поклав указку на стіл.
— Відведений мені час вичерпано. Я знав, що у вас за розкладом урок географії. Так от — у Гітлера своє розуміння сучасної географії: він поставив за мету перекроїти карту світу. Цього ми не повинні забувати.
Повертаючись до гуртожитку, Павло на вулиці Рози Люксембург бачив, як у міському саду прожектори вихоплювали із синьої мли бронзову постать Кобзаря. А через дорогу від нього вздовж металевої огорожі походжав міліціонер — консульський особняк охоронявся. На флагштоці прапор чужої держави. Павло кілька днів тому зустрівся тут випадково з Яном Дзенісом. Той, видно, не часто бував у Харкові, і цей прапор, якого раніше тут не було, здивував його. Звичайно, Дзеніс як інтернаціоналіст стежив за Сьомим конгресом Комінтерну. Та й Павло був свідком того, як у Москві гаряче сприймали заклики про створення єдиного народного фронту проти реакції і фашизму. І раптом цей прапор над консульством…
— Дипломатія, дорогий Павле, це тобі не фунт ізюму. 6 таке поняття — екстериторіальність. Якщо таке передбачено протоколом, то нічого не вдієш. Муляє тобі очі? Не дивися в той бік, то й усе. До речі, єдине, що може нас із тобою заспокоїти: в Берліні та в інших німецьких містах, скрізь, де є наші консульства, над ними мають Радянські прапори з серпом і молотом!
Розділ вісімнадцятий
Листа Улановським про смерть батька Павло відіслав. Москва мовчала. Може, матір Улановський забрав туди, де служить. Швидко летів час. Здавалося, що горе, яке спіткало сім'ю, скує йому душу і ні про що серйозне він і думати не зможе. Ще більше страждав, спостерігаючи за матір'ю. Коли до них приходив хтось сторонній, Марія Миколаївна оживала, бадьорилась.
Не збиралася здаватися й зима. Морози прицілилися надовго. То перекриють заметами Кострубівську дорогу, то принесуть завірюху на залізницю. Коли повертається Павло з Харкова в село, встає не на роз'їзді, а на станції — там дорога надійніша. Пройде трохи по шпалах, а тоді на парникове господарство звертає. Біля парників можна зустріти підводи з гноєм, почути від їздових новини. А трохи далі — сад. Проти світлого неба на деревах десь-не-десь видно яблука. Красуються. Коли отаке яблучко замерзне вночі, одразу його у воду кинути, одійде і буде як свіже. Попід садом рухаються підводи. Упізнав на першій Кафку. Везуть на парники кінський гній — біопальне. Вляжеться гній, втрамбується в парнички, а поверх нього — шар звичайної землі. Тоді покладуть рами, нарешті, займе своє місце під склом розсада капусти, помідорів. Довго на городі «сидітиме» цибулька, а під склом одразу закущиться. Пригріє сонце — лізтиме вгору, так що й раму, буває, під. німе на собі. Велику силу має жива рослина, зігріта теплом земним і сонячним. А сонце не тільки гріє, а й світить. Без світла ніяке тепло рослині не допоможе. Хіба тільки печерицям… У темряві навіть краще. Степаниді Савеліївні стільки років, як і його матері, але виглядає молодшою, видно, менше зазнала горя. То її чоловік помучився. І цісарська солдатчина не обминула його, і полон.
Степанида зупинила коней.
— Здрастуй, сину. Це ж у вас сімнадцятого сорок днів? Ми з чоловіком обов'язково прийдемо. Як там мама?
— Нічого. Спасибі. Хоче проситися в колгосп на постійну роботу.
— І я так думаю. Вдома ж їй — сумно…
Степанида смикнула віжки, коні помалу рушили. «От уже й сорок днів, — подумав Павло. — Сімнадцятого. Люди, бач, не забули. Хочуть пом'янути небіжчика».
Біля сільради — пара коней, запряжених у сани, — казенні. Коло них — двоє в шапках-папахах курять. Маленький — певно, візник. Поряд — місцевий, листоноша Рижов. Раніше тільки в Городок пошту з Харкова привозив, тепер бере попутно і сільську. Сільрада трохи за те доплачує. Рижов теж з інвалідів. Ніби не каліка, все на місці, а живе в Городку на всьому казенному. Ще й, бач, підробляє. Курсує між Гуляйгорою і Харковом щодня. Але влітку, коли сонце припікає, він в густій дерезі сидить, заснувавши тонкою сіткою, як павутинкою, місцинку з приманкою і жде, тримаючи в руці шворку. Жовтуваті канарки, сірі пташки зграйками стрімголов падають униз. Тут їх і накриває Рижов. Що має з того полювання птахолов — ніхто не знає. Вічна загадка. От він виймає з-під сітки свою здобич, тримає перед очима, роздивляється. І раптом випускає живу грудочку в небо. Випускає одного птаха за другим на волю. Один день, другий, третій потішиться птахолов. Та, мабуть, натомлений одноманітністю свого полювання, знову береться за свою поштарську роботу.
Живе Рижов в окремій кімнаті з дружиною, колишньою сестрою милосердя — фронтовичкою, всі знали, що між ними панує згода. Тільки спекотне літнє сонце порушувало ненадовго їхнє життя. Тепер же був січень, і Рижов почувався спокійно. Віддав Павлові свіжу газету, на якій, за звичкою, поставив ім'я Чепеля-старшого.
— Такий порядок, Павлушо, — пояснив, виправдовуючись. — А це вже тобі. Чітко і ясно написано — Павлові Івановичу Чепелю. Рекомендоване. Без доплати. Бачиш, марка додатково наклеєна. А ось ще один, простий — сестричці твоїй. Вручаю і цей. Тільки гляди мені, не читай чужого. Пошта зберігає таємницю листування.
Рижов узяв свою сумку на плече, пішов понад дворами. Довгоногий, бистрий. Чепель ледве встигав за ним. Перший лист, йому адресований, — від Варвари Миколаївни Улановської.
Хотів Павло по дорозі прочитати листа з Москви, але саме пустився сніжок, розпливеться чорнило — дома встигне.