Іванцев пішов у розвідку і застряг десь. Молоденька провідниця принесла їм постіль, показала, де лежать матраци, ковдри, подушки.
— А ми — як на фронті,— обізвався Валерій.
— Тобі, я бачу, грошей жалко, — жартівливо відповіла на його репліку провідниця, — За тебе нарком, товариш Ворошилов заплатив.
— Я спатиму й так, — наполягав Валера.
Але дівчина не збиралася відступати.
— Нам ще їхати та їхати…
За вікнами вагона — села у вибалках. Скирти соломи в полі, як велетенські паски. Поодинокі хати серед заметів, невідомо ким і для кого побудовані на відлюдді. Не видно стежок до них. А димок леліє — значить, хтось мешкає там, одірваний од світу, в повній самотині. Сильний характер треба мати, щоб коротати дні й ночі в самотині чи лише у вузькому сімейному колі, бачити увесь час одні й ті ж обличчя, чути лише знайомі голоси.
Кажуть, що людина, де б вона не жила, вважає точку свого осідку центром усесвіту. Певно, так воно і е. На всі чотири сторони простягається безмежжя простору, твого буття, твоїх інтересів і можливостей. Для Павла віднині таким центром має стати місце його служби. На цілих два роки.
Полтаву проїжджали пізно вночі. На освітлений перон з сусідніх вагонів висипали такі ж новобранці. Цивільні пасажири одразу йшли у вокзал, а хлопці з речовими мішками, з чемоданами юрмилися на пероні. І Павлові, який лежав на другій полиці навпроти Іванцева, добре видно необмундированих новобранців, які залишаються у Полтаві.
Поїзд стояв хвилин двадцять, крізь вікно видно було колону, яка нестройовим кроком рухалася вздовж залізниці. Зацокав буферами поїзд, помалу пропливали вогники при самій землі. Як минули станцію, Іванцев почав вмощуватися на ніч. Подушку поставив на ребро і так круто, що здавалося — він сидітиме. Але й у такій позі, як виявилося, полиця для нього була короткою, довелося підібгати ноги. На своє нижнє місце повернувся Валерій.
— Спимо? А декотрі новобранці спішилися. В Полтаві, певно, служитимуть. Може, ціла рота або й батальйон. Порівняно з ними нас жменька… Чуєш, Павлушо?
Павло вперто боровся зі сном. Тіло наливалося відчуттям безперервного руху. Однак незчувся, як заснув.
Крізь сон долітає військова команда: «Всім — на перон!»
Місто спить. Вікна станції світяться рівно, без мерехтіння. Чергова у кашкеті вручає машиністові жезл. Де вони, на якій станції, Павло не може збагнути.
Тим часом усі вистрибують з вагона.
На майданчику за приміщенням станції — троє саней, вантажна машина. Легкий, як пух, сіється сніг. Під ногами не скрипить, а м'яко осідає.
Безлюдна вулиця. По обидва боки — тротуар, засипаний снігом.
Начальник школи подає команду йти «вільно». Розбігаються бічні вулиці, снігові бар'єри наступають на них звідусіль. Чи вітер утворює ці замети, чи, може, транспорт на поворотах збирає колесами кучугури. Ходити строєм незручно.
Ліворуч — парк з гарною високою брамою, фігурним парканом, альтанкою за ним. Справа житлові будинки зліва — Будинок Червоної Армії. Двоповерховий, схожий на старовинний палац. Довкола міські квартали На перехресті вулиць, трохи осторонь, кругла рекламна з червоної цегли тумба. Такі бачив у кінокартинах, де події відбуваються в губернській провінції. Афіші на тумбі свіжі, але є й пожовтілі, давні. Колона ніби навмисне міняє напрям. Зблизька Павло читає знайоме — «Оксана Петрусенко». Якби сам не прочитав, не повірив би. Голос співачки Оксани Петрусенко чув багато разів записаний на патефонних платівках, які саме увійшли в моду. Надія позичала у сусідки співучу машину, платівки… Намагалася й сама співати: «Спать мені не хочеться, і сон мене не бере».
Двоповерхові з червоної цегли будинки, стандартні квартири командного складу місцевого гарнізону. Низенькі огорожі, палісадники. І тут снігу насипало по самі вуха. Ось низенька снігова гірка для санчат. Біля підніжжя — дід-мороз у будьонівці. Моложавий, чорновусий. Хтось вштрикнув у його тіло паличку, повісив на ній знайдену в снігу дитячу рукавичку. За старезними вербами — територія військового містечка. Глухий паркан, зелені ворота із зіркою, оригінальна хвіртка. Командир з пов'язкою на рукаві вийшов назустріч. Йому і так відомо, що прибуло поповнення, але все ж вимагає від старшого лейтенанта Волощука документи. Порядок є порядок. Широко відчиняються ворота. Від них у глиб території по обидва бoки — казарми. Багато дверей, мало вікон. Павло й не помітив, де саме від них відокремилися командири. За всіх залишився старшина Страхомаха.
— Підтягнись! — командує він. Голос дзвінкий, сильний, так наче і не було довгої подорожі, безсонної ночі.— Обтрушуйтеся і заходьте в казарму! До підйому залишається хвилин сорок. Можна трохи перепочити… Одним словом, будьте як дома, тільки не забувайте, що ви й не в гостях. Запитань нема? От і добре. Старшина вам не нянька, а командир! Запам'ятайте! По одному в казарму шагом марш!
Проходили біля тумбочки днювального. Він такий же молодий, як і всі новоприбулі, і на петлицях у нього ніяких відзнак. Йому, мабуть, не доводиться виходити з казарми, тому був без шинелі, у простих юхтових черевиках, вище халявок і до самих колін чорні акуратні обмотки.
Хлопці ще не знали, де розмістяться. Цікавилися днювальним, його екіпіровкою, а він насмішкуватими карими очима поглядав на різномастий, різномодний їхній одяг. На деяких — жилети, галстуки, шапки, пошиті з хутра всякої звірини.
Тим часом Іванцев познайомився з собі подібним здорованем — Тимофієм Басом, майстром спорту. Обох зацікавили спортивні стенди, дані про успіхи спортсменів батальйону. Валерій потерся біля них, а потім одійшов до Павла.
— Чим вони там зацікавилися? — спитав Павло.
— Іванцев — першорозрядник-стрілець, а той другий, Бас, — майстер ракетки, тенісист. З команди «Зеніт». Ти коли-небудь бачив, як вони мотаються біля стола, ганяють м'ячик?
— Уявляю собі цю дєтку в ролі тенісиста.
— Як ти назвав його? «Дєтка»? Попав у точку!
Цей перший день у військовій частині видався Павлові коротким і напруженим. Спати лягали чисто поголеними, викупаними, в чисті постелі. Білизна пахла морозом. Між кожними двома ліжками — тумбочка для особистих речей, одягу. В казармі — два взводи, третій — в іншому приміщенні цього ж будинку. Ще не всі знали прізвища один одного. Зате запам'ятали всіх командирів.
З чого починаються ази солдатської науки? Якщо взяти за зразок день, що минає, то курсанта вчили, як стелити постіль, складати одяг, як дати раду обмоткам.
Павло намотував, розмотував і знову намотував, сміявся сам над собою, обливався потом. Обмотка ж, як на те, не хотіла триматися на нозі, хоч пришпилюй її. Робив кілька кроків, і вона знизу розповзалася, падала. Якої тільки раціоналізації не пропонували один одному! Мріяли про гачки, шнурки і кнопки, про гумові круглі підв'язки…
Коли подали магічну команду «Відбій!» — усі завмерли. З хвилину панувала тиша. Днювальний пильно оглядав казарму, шукав порушників. Він, як видно, був не вперше в такому наряді й знав своє діло. Валерій пірнув під ковдру з головою і, здається, й не дихав. Затих і сусід справа. Павло бачив, як він підтягував ближче до ліжка черевики. Днювальний пройшовся по казармі з краю в край, то там, то там зупинявся, робив зауваження. Ніяких командирських відзнак на його петлицях, рядовий червоноарміець, як і Павло, а бач, влада його над казармою після відбою залізна.
Валерій не ворушився. Павло завмер, навіть очі заплющив, коли наблизилися кроки днювального. Валерка почав стиха посопувати носом, вдаючи, що сон полонив його.
Погасло світло під стелею. Днювальний ще з хвилину прислухається. Але ніде ні звуку. Виходить, зачиняє за собою двері. Чути, як цокнула клямка. Все. Днювальний поставив крапку.
У казармі запанувала ніч. Густа, непроглядна, не видно навіть тумбочки, обмундирування. Павло находить його навпомацки. Не бачить сусідів, хоч вони, чути, ворушаться, вмощуються зручніше. А вікна по той бік казарми і ліжка починають окреслюватися виразніше. Окремі предмети освітлює крізь шибки сніг. Подзенькують пружини ліжок. Минає хвилина, друга, притишені звуки перекочуються по казармі з краю в край, тануть. Потім знову, вже в іншому місці, хтось перевертається.