Річка в Гуляйгорі, пригадує Павло, зовсім мала, а навесні розливалася на два-три кілометри вшир, геть заливала луки, піднімалася до найвищої точки під залізничним мостом. Але хіба то річка? Горобцеві по коліна. Інше діло — ця ріка. Тепер, у березні, вона одягнута в білий панцир, і то видно, що є в ній схована сила. З протилежного берега напливає дим. Там села. Можна уявити собі, якою вона буває в період щедрого потепління, коли добре прогріваються сніги й лід. Повінь — це багатство, але часом — і лихо. Повінь — стихія. Наснилася Павлові повінь, а перед світанком щось над казармою почало ворушитися, торохтіти, сунутися з покрівлі. Танув сніг.
Старшина Страхомаха з'явився задовго до підйому, і в коридорі чути було його стурбований голос. Прокидалася казарма. Курсанти навіть без сигналу вже крутять обмотки. Більшість готова в першу-ліпшу мить виконати будь-яку команду. Передчуття тривоги стає інколи явищем колективним. Начальство не заперечувало проти такого самовілля, робило вигляд, що не помічає цього, аж поки не прийшов комбат. Черговий командир доповів, що протягом минулої доби ніяких порушень не було.
Температура повітря вночі підвищилася, в результаті чого почалося непередбачене танення снігу.
В казармі по команді комбата спалахнула електрика. І майже одночасно прозвучав тривожний сигнал.
— Зарядка відміняється! — оголосив днювальний. — Усім на ранковий огляд!
В коридорі Павло побачив начальника школи Волощука, командира взводу Сергєєва, старшину Страхомаху, замполіта батальйону.
Розвиднялося помалу. Низько над містечком військовим пропливали кудлаті темні хмари. Світилися вікна в сусідніх казармах, увесь гарнізон не спав, на заріччі одразу в кількох місцях тривожно займалися багаття. Хтось надумав у районі повені світити маяки.
Накаркав учора Лебідь! З гаражів виїжджали одна за одною спецмашини. Роти шикувалися на плацу, побрязкуючи лопатами, киркомотиками, баграми.
Курсантська рота залишилася в містечку: треба було спустити снігову воду, яка стала озером перед кочегаркою.
Поруч з Павлом роздовбує ломом кригу Валерій. Працює як заведений, без пауз, без хекання, наче під вогнем прокладає воді хід між кригою. Старається. Та ось він натрапив на щось важке, не може підважити, зрушити з місця. Павло допомага йому лопатою з довгим держаком.
— Вічна мерзлота, — жартує Дудар. Голос у нього втомлений, приглушений.
У кількох кроках від них працюють Іванцев і Тодь: відкидають водявий сніг. Перший старається чим далі вергати льодове кришиво, аж крекче — таке воно важке, другий — сіє, шкрябає абияк…
Павло мокрий з ніг до голови, піт заливає очі, свербить шия, гуде спина. Натискає на лопату. Йому трохи образливо, що їх — молодих — залишили на другорядній ділянці…
Рівно о дев'ятій ранку снідали. На столі — звичні страви: смажена просолена риба з товченою картоплею, солоні огірки. Ну, і як завжди, чай. У всіх непоганий апетит. Павлові ж уявилася польова кухня, сивий димок над нею. Аж зітхнув.
Опівдні у штаб батальйону телефоном передано наказ: негайно подати допомогу мешканцям невеликого села Бусли. Тала вода прорвала греблю і погрожує затопити колгоспні ферми.
Лейтенант Сергєєв витяг із планшетки карту тієї місцевості. Він часто бував у Буслах, тому радився із старшиною, командирами відділень, як швидко й організовано вийти курсантам на боротьбу з повінню. Звернулися до чергового по транспортній роті. Той негайно виділив три автомобілі, які вивезли молодих воїнів у долину річки Сліпої.
Сонце прогрівало кожен поворот, кожен звив вузької дороги серед круч. Міст через Сліпу зустрів їх прихильно. Вода, хоч і котилася високо поверх криги, однак до критичної відмітки ще не піднімалася. За мостом повернули ліворуч, і перед їхніми очима розгорнулася долина маловідомої річки.
Рядовий Лебідь, якого Сергєєв узяв із командою, показав на темний гребінь лісосмуги, яка ховалася десь за туманами.
— Он там наші Бусли.
По відталих чорноземах їм назустріч рухалися під. води, навантажені всяким манаттям, з дітьми. Обабіч бігли дворняги, гавкали на птахів, які грілися на сонці, полювали за ними, перестрибуючи через калюжі.
За годину добрались до Буслів.
Вулиці села залиті каламутною водою. Руде шумовиння соломи, трісок, коріння дерев несеться хтозна-куди. Заради чого у небезпечному місці побудувалися люди? Не бояться ні грому ні тучі…
Та нема коли мудрувати, шукати відповідь. Треба допомогти рятувати їхнє добро, зняти облогу повені.
На низовій дамбі вже почали прокопувати канаву, Землю розриту потроху змивав потік. І нову наносив, Та й вода заважала…
Лейтенант Сергєєв уперше зустрічається з каламутними валами на степовій місцевості. Оглядається командир на старі дуплисті верби. Не збираються ті вмирати у вирі цьому, стоять собі. Навіть бурі і блискавки літні їх не беруть. Довгі роки зеленіють. Земля годує їх, річка напуває, чого ж їм ще? А далі — цвинтар на пагорбі, давній-предавній.
Тим часом червоноармійці стали поряд із буслівцями. Розкопують дамбу. Глибоко промерз грунт, неохоче піддається.
— Як же так, товаришу лейтенант, ш;о не дали вам ніякої техніки? — хитає головою голова сільради, вимочений по самі вуха водою.
— Всього не передбачиш. І ви і ми знали про Бусли не все. А батальйон наш з усією технікою на іншому завданні. Там головний напрям повені. Залізничне сполучення, шляхи-дороги… Самі розумієте, першочергове державне значення. Там і мости, товаришу голово!
Помалу вгризаються в землю лопати. Вершок за вершком дзьобають мерзлоту.
Та ось наближається до працюючих Страхомаха, стиха щось доповідає лейтенантові й голові. Ті одразу ж відводять усіх од роботи.
На дамбі ж розпоряджається тим часом старшина. Павло Чепель, Іван Вихристюк і Валерій Дудар допомагають йому. Хто зна, за яким принципом Страхомаха вибрав собі помічників.
Проінструктований лейтенантом Сергєєвим голова сільради звернувся до натовпу, який одійшов далеко-далеко…
— Ви самі бачите, що вручну діла не буде. Червоноармійці допоможуть нам.
Упоравшись із вибухівкою, червоноармійці почали прокладати електричний кабель, підводили електродетонатори.
Те, що Чепель і його товариші недавно вивчали теоретично в класі, зараз мало підтвердитися практично. В останні хвилини Павло згадав слова старшини: «Я вам не нянька, а командир». Так у перший день знайомства прорік він. І виправдав це. Не підміняв їх, не боявся риску, був не контролером, а учасником події, яка запам'ятається надовго.
Лейтенант Сергєєв із підривною машинкою відійшов на пагорб за кілька сот метрів. Звідти, з висотки, добре видно дамбу. Там Чепель і Дудар на чолі із Страхомахою працюють над вибухівкою й кабелем. Червоний прапорець, встромлений у сніг, тріпоче коло них. Ось вони скінчили свою роботу й побігли до лейтенанта. Ще дві-три хвилини — і в небо шугонула палаючим птахом ракета. В ту ж мить дамба ніби розкололася. Дужий вибух потряс повітря. Пророкотали ще вибухи, тричі підряд, наче розкотився по долині молодий грім. Коли громовиця ущухла, до пагорба доринав тільки шум вируючої бистрини — в отвір, створений вибухами, котилася гриваста повінь.
На місці події був короткий перекур. Павло Чепель узяв папіросу з портсигара лейтенанта Сергєєва, А сірник запалений підніс йому Бас.
— Ти, виходить, і є Павло Чепель?! Здорово! А то сестра мені пише й пише, скаржиться, що відповіді від тебе не одержала.
Павлові чомусь зробилося жарко.
— Яка сестра? — здивувався.
— Двоюрідна сестра, Леся.
Повз них бігла та й бігла вода ранньої повені, її ніби й не меншало, але протікала вона вже спокійніше, умиротворено, без капризування.