Він — на вулиці Рози Люксембург. З радіорупора над дверима кінотеатру «Комсомолець» гримить знайомий голос артиста Бабочкіна: «Стой! Куда?!» I знову вимогливий голос легендарного Чапаєва: «За мной!» Але Павло не піде в кіно. Дивився вже «Чапаєва». І не раз.
Той, хто живе в приміському селі, півжиття — в до. розі. Навіть одежа його пахне не тільки своїм потом, а й чужим тютюном, вже й сам цього не помічає.
— Громадяни, приготуйте квитки. — Маленька повна жіночка в чорному френчі, як у Дениса Лісового пройшла по вагону, постукуючи ключем. Від одних дверей перевірку почав ревізор, від других іде назустріч провідниця. До кожного квитка придивляється уважно тримаючи його проти вікна. Декого й безбілетного ревізор обминав — і так повірив. Найдовше затримувався біля жінок з кошиками і мішками. Ось дві тітки добре щойно попоїли, смачно облизували губи й пальці Вони наче змовилися подратувати ревізора. Ззирнувшись, почали, не поспішаючи, шукати квитки. Одна витягла його з глибини мішка, сама перевірила компостер і тільки тоді вручила ревізорові, друга хтозначого метушилася, перекладала пакунки з кошика в мішок, потім навпаки — з мішка в кошик. Дивувалася що ні там, ні там не знаходить, кликала сусідок у свідки божилася. Третя їй допомагала шукати, а коли до самої дійшла черга, потупила очі й призналася:
— А я брехати не буду, не встигла. Що моя сусідка купувала, хрест святий, бачила, а я — ні. Правду кажу.
Ревізор подивився на провідницю, ніби питався в неї поради, як бути.
— Доведеться платити штраф, громадяночки. А як ви собі думали? — строго підказала провідниця. — Я ж повірила, коли сідали. Ну де тільки у людей совість? На базарі за бур'янець шкуру деруть. Куди вам хоч їхати?
— Далеко, — відповіла небрехлива.
— Ми з одного села, — одказала та, що ніби й мала квиток, але десь загубився.
— То будете платити штраф? По три карбованці.
— Ого! Де в нас такі капітали!
— Документи є?
— А які в бабів документи? У вашої жінки вони є? Павлові стало смішно. Він уявив собі «главного» на місці цього ревізора. Хто кого переміг би? Згадавши Дениса Лісового, подумав і про Лесю. «Прийде сьогодні в кіно? Обов'язково повинна б».
Мабуть, Наталка підстерігала його, бо як тільки взявся за хвіртку, вийшла назустріч з пакетом.
— Візьми сорочку, доки лежатиме. А гудзики вже сам пришиєш. Ти «Поцілунок Мері Пікфорд» ще не бачив? Кажуть, смішна комедія. З участю Ігоря Ільїнського. Я збираюся…
— Сама?
— А то з ким же? Я — завжди сама.
— Ні, я не про те… Лесю мав на увазі.
— Ми з нею не домовлялися, — відповіла якось невесело. — А що? Гукнути її? Можу збігати, як хочеш.
— А встигнеш? — Павло не помітив, що в сусідки зіпсувався настрій.
— Встигну, не бійся. — Наталка дивилася вже не на Павла, а кудись убік, ніби щось її там зацікавило.
— Якщо затримаєтесь, приходьте просто в сельбуд. Я з квитками чекатиму.
— Добре, — збайдужіло відповіла. — Та не притискай до себе — зімнеш. І про гудзики не забудь. Трьох не вистачає.
«Ну, укусить і меду дасть! — догадався, нарешті, Павло. — Не дуже ладять вони, певно, з Лесею».
От і Надія причепурилася — не впізнаєш. Плаття у синій горошок, з чорним лаковим пасочком на талії. Матерчаті спортсменки білі як сніг, натерті крейдою. В товстій косі синя стрічка.
— Куди це зібралася? — поцікавився Павло, ховаючи у шафу пакунок.
— На Кудикині гори. Ще й питаєшся. У кіно.
— Може, й мене запросиш?
— Тебе? Для мене вже й квиток узяли.
— Ого! Хто ж це?
— Побачиш. Давай краще поміряємося, хто з нас вищий. А то Микола каже…
«Ага, Микола. То він розкошелився?»
Надія стала з ним поруч, трохи підняла голову.
— Ні. Ти — вищий за мене. Ось на стілечки, — і показала самий кінчик мізинця. — До осені ще й пережену.
«Росте Надійка нівроку!» — згодився подумки Павло, Не помічав досі. А була довго кволенька. Розмовляла у сні, плакала. Мати тоді не відходила від неї, а Павлові здавалося, що тільки про неї й турбується, а його забуває. Якось Надія захворіла. Ще як у колисці спала, Мати, погойдуючи її, скаржилася сусідці — Наталчиній матері — на свою нещасливу долю: «Їй-бо, — казала, — коли б не надія, укоротила б собі віку. — І все повторювала: — Тільки ще надія, одна надія тримає мене на світі».
«Як це так, одна Надія? — питав сам себе малий Павло, лежачи в кутку на печі.— А батько, який проти ворогів воює? А я?» Сльози наверталися на очі, йому теж хотілося вмерти. Не «назовсім», звичайно, а щоб тільки побачити, як жалкуватиме за ним мама. Надія! Нескоро дізнався, що означало це слово для матері, І аж тоді відчув провину і перед сестричкою, і перед матір'ю, що нерозумно думав.
Павло видобув з кишені кілька монет.
— Візьми, Надіє. Розплачуйся своїми.
Дочекався Наталки.
— Не знайшла твоєї Лесі. Мати каже, що не знає де.
Павло махнув рукою.
— То, може, удвох?
— Щось розхотілося. Нецікавий, кажуть, фільм.
«Сім п'ятниць на тиждень». Дивився на неї — посмутнілу, незрозумілу.
— Ну, нехай я в дурнях. А ти чого згедзилася?
— Кажу — розхотілося. Нехай собі та Мері цілується.
— Як знаєш.
Сельбуд не в центрі села, а на пагорбі проти школи, їх розділяє ярок, по дну якого проляга наїжджена дорога. Дерев'яні сходи ведуть у старий сад, і в ньому стоїть сельбуд — цегляний будинок. Мабуть, раніше було кілька кімнат, однак простінки розібрано, збудовано сцену. В іншому кінці залу — кінобудка. До початку сеансу ціла година, а перші ряди вже зайняті підлітками, дітьми. Гамірно, голоси збуджені, жваво обговорюється фільм.
Біля сельбуду ні Лесі, ні бухгалтера. Не видно нікого й біля каси. Хлопчаки заглядають у кінобудку, готові виконати будь-який наказ механіка. Зовсім недавно, здається, серед них був і Павло. У кіномеханіка Мешкова цікава звичка — все пояснювати самому собі вголос: «Беремо мінусовий дріт і включаємо сюди, беремо плюсовий… Тепер перевіримо динамо». Так його вчили, певно, на курсах, і він строго дотримується цього порядку. Приохочував до своєї професії і Павла.
Чепель спустився в сад. Уже смерклося, хто там сидить на лавочках попід деревами, здаля не розпізнаєш. На ближній — самі курці. Блискотять вогники цигарок. Далі притихла якась парочка. Ще далі — знову двоє. Павло попрямував у глиб саду — до альтанки.
Зататакав моторчик, спалахнули лампочки: на сходах, за вікнами сельбуду. Павло зупинився поблизу альтанки і завмер. Краш;е б не світили… Він побачив Лесю і Сурженка. На колінах у бухгалтера і зараз лежить шкіряний нерозлучний портфель.
Леся зробила такий рух рукою, неначе хотіла закрити лице.
Побачила вона, звичайно, що хтось наблизився, але хто — навряд чи впізнала.
«Брехав. Усе брехав Микола про сварку між Лесею і батьком. Запевняв, що Сурженко Лесі не потрібний. А в них, бач, повна згода, — аж ціпенів Павло. І згадавши, як швидко повернулася Наталка нині з хутора, він аж тепер подумав, що вони, може, бачилися з Лесею. Тож поведінка Наталки зрозуміла, — Гуляй собі хоч до ранку».
Ні, Павло не обізветься. Не принизиться, не підглядатиме, хоч ниє в нього серце і сверблять кулаки, А Наталка теж хороша. Не сказала йому правди. Попередила б. Так ні… Кому ж вірити? І Микола Лісовий, і Наталка невідомо заради чого приховують від нього те, про що вже знає, мабуть, усе село.
На другий день Павло працював мов не своїми руками. Був і не дуже обережний, бо, ремонтуючи у ткацькому цеху пристрій для регулювання нитки, зопалу крутнув ключем так, що рука зірвалася, — до крові збив кісточки на пальцях. Довелося йти в медпункт.
Блідий, з перев'язаною правицею сидів Павло в буфеті. Аж тут — і Наталка.