Хазяїн найбільшого заводу міста підписав протокол про збільшення його робітникам зарплати на 100 відсотків. За ним зробили те саме інші[6].
Слава Богу, цей червневий теплий день скінчився перемогою робітників Гуляйпілля без пролиття крові. Стомлене сонце закотилося за переліски, які враз потемніли і на ще жевріючому обрії увижалися грізними і казковими горами. Цієї пори Нестор вийшов з приміщення своєї партії, відчувши ломоту в усьому тілі. Він добряче стомився.
Поряд з ним невідступно чвалав Сашко Нетреба — кремезний, трохи, здається, вайлуватий хлопець, молодший від отамана років на десять. Він жив з батьками поруч з обійстям Махна і був таким же, як і Нестор, бідним, аж синім. Про нього у Гуляйполі ходили усякі анекдоти: то Сашко у когось на весіллі з'їв макітру м'яса і випив бочку вина; то голими руками задушив молодого бичка, який з дурної голови кинувся на нього; то ще якась сталася з ним химерна оказія. До всіх цих пліток Нестор не дослухався. А ось те, що Сашко мріяв зробити всесвітню революцію, щоб відібрати всі багатства в капіталістів та поділити їх порівну між голотою, це Махну сподобалося.
А ще припало Нестору до серця те, що Нетреба завжди був веселий, ніколи не розгублювався, мав при запасі безліч всяких анекдотів чи, певно, вигадував їх сам на ходу, до сільських пліток вдало додавав щось своє — і тоді всі реготали, аж хапалися за попереки. Саме такого весельчака бракувало такому серйозному отаманові. І коли в партії та в повстанського загону виникло питання про особистого охоронця й довірену особу для Махна, отаман назвав свого сусіда й товариша Сашка Нетребу. З цією кандидатурою усі погодилися. Тепер Сашко днює й ночує з Махном.
— Щось входохкався за день, — забідкався отаман, вдихнувши у свої впалі груди вечірню прохолоду.
— То може підемо до мене додому, заліземо на горище у свіже сіно і придушимо комара? — запропонував Нетреба.
— Ні, Сашку... Я ж обіцяв, що загляну сьогодні ввечері до гімназії. Там, гадаю, чекають.
У гімназії справді чекали відомого політкаторжанина, а нині ще керівника Гуляйпільського селянського Союзу Махна. Директор гімназії, сорокарічний інтелігентної вдачі чоловік, водив зі своєю свитою Нестора Івановича порожніми класами, розповідав, як дирекція готується до наступного навчального року, слізно клянчив у Селянського Союзу коштів на поточний ремонт гімназії, а Махно все кивав головою, не знаючи, що відповісти. А в думці у нього було одне — швидше вибратися з цього задушливого приміщення на свіже повітря і прихопити з собою оту статсдаму з позолоченим пенсне, котра все кидала на нього жагучі погляди, і тоді у Нестора аж паморочилася голова.
— Хто вона? — вибравши зручну мить, спитав отаман у свого охоронця.
— Галина Андріївна Кузьменко,[7] — відповів Сашко. — Має сільську кличку "Фортеця".
— Хто дав? Ти?
— Я, Несторе.
— Забери цю кличку назад і забудь про неї. І ще одне. Іди до нас і приготуй для мене тачанку з білими рисаками.
Нетреба вийшов з гімназії.
Тої ночі Махно не ночував ні в себе дома, ні в Сашка на горищі. Молода вчителька Галина Кузьменко також не прийшла спати до своєї хазяйки, де вона квартирувала.
А зранку для Махна — знову вертеп. Нестор лихоманно створював у кожному селі бойові загони і їх озброював "до зубів". Отаман ще не знав, куди ці загони будуть використані, але почуття віщуна йому підказувало, що революція, яка розпочалася в Росії, ось-ось заллє кров'ю усю імперію: піде брат на брата, батько на сина, клас на клас, система на систему, світ на світ. Буде велика, ще не бачена бійня, жертвою якої у першу чергу стануть невинні й неозброєні люди. Тож потрібно цей час зустріти не з голими руками і вже зараз, поки не схаменувся ворог, напасти на нього першим зненацька і розтрощити в пух і порох. Цим ворогом для Нестора був сільській поміщик — це ближній, і Тимчасовий уряд у Петрограді — це далекий. Ну, з далеким ворогом було легше: узяв папір, настрочив телеграму, що бачив його в домовині у білих капцях з чорними п'ятками, відбив цю нісенітницю на телеграфі — і квит. А ось з місцевими поміщиками... Ці сидять за високими кам'яними фортецями-огорожами, мають уже свою непогано озброєну варту... їх ще й підтримує деяке заможне селянство. Ні, поміщики й куркулі — то горішок твердий, його так просто не роздавиш. А треба!..
Нестор лише періодично зв'язувався з Гуляйполем, де створив свій тимчасовий примітивний штаб, і в чергового дізнавався, як там справи в окрузі. Поки що все наче гаразд. Його штаб працював мирно і злагоджено. Розташовувався він у великому цегляному будинку, якого надав махновцям в оренду все той же заводчик Михайло Кернер. У передній — великій і доволі порожній кімнаті найчастіше сидів за столом років 25-ти хлопець вищий середнього зросту і міцної статури, одягнутий у військову літню форму без погонів — мабуть, недавній солдат чи прапорщик царської армії. На його столі — купа всяких паперів, ручка з чорнильницею, олівці, телефонні апарати. Над столом пришпилений до стіни аркуш білого паперу, на якому написано: "Поет, кавалерист, артилерист і телефоніст Іван Негребецький"[8]. Сьогоднішній черговий штабу — і є той самий поет, кавалерист і таке інше.
7
Кузьменко Агафія Андріівна (Галина Андріївна) — (1892—1978 рр.) нар. в м. Києві, дитинство і юність пройшли в с. Піщаний Брід Київської губернії (нині Кіровоградська область), закінчила учительську семінарію, вчилася в університеті св. Володимира (м. Київ), учителювала в с. Гуляйполе, активна учасниця повстанського руху на півдні України, з 1919 року — дружина Нестора Махна. (див. С. Семанов. Под черным знаменем. Роман-газета № 4. Москва. — С. 3.).
8
Негребецький Іван Якович, нар. 1896 р. в м. Полтаві, з 1900 р. разом з батьками проживав у с. Гуляйполе, в царській армії служив в артилерії, активний учасник повстанського руху на півдні України, в армії Махна був кавалеристом, складав пісні, йому приписується авторство численних пісеньок "Яблучко". У 1938 році репресований. Помер, мабуть, у 1950 році в Полтаві, де жив після повернення з ув'язнення.