Події наступних днів, як і годиться для воєнного періоду, розгорталися швидко й калейдоскопічно. Це примусило Махна замислитися над майбутнім повстанців. Якось (то було вже в Гуляйполі) "батько" закликав до свого кабінету земляка-гумориста і найвідданішу йому людину Сашка Нетребу й наказав, щоб той через день, вірніше, у ніч на середу, як заспівають другі півні (Нестор, до речі, полюбляв великі справи завжди вершити чи розпочинати по середах), налаштував бричку з двома добрячими кіньми і стояв на розі сусідньої вулиці, що за п'ять хвилин ходьби від штабу, і чекав на кухарку Нюсю, котра прийде з двома кошиками.
— Куди Нюся скаже — туди її й повезеш. І без жодних балачок з нею.
— Я зрозумів, "батьку". Можна йти?
— Зачекай. Ще не все... Поїдь на завод Кернера, відбери там добре просмолену з усіх боків дерев'яну бочку і з такою ж просмоленою кришкою. І візьми побільше просаленого чорного пергаменту. А заодно прихопи на заводі кайло, кілька заступів, складаний сажень і гостру сокиру. Все це має бути схованим у бричці з сіном, у якій ти повезеш Нюсю. Усе збагнув?
Сашко ствердно кивнув головою, але не втримався, щоб не підкинути шпильку:
— Аби швидше та середа, бо ще ніколи не вбивав ломом жінки... Аж цікаво! І як цю Нюсю з її тлустою сідницею я запхну в бочку? Може, "батьку", взяти у Кернера не бочку, а величезний кадіб?
Махно, на подив Сашка, не розсердився допитливості свого "зброєносця", а, навпаки, розвеселився й пожартував:
— Та не бери маленької, а якнайбільшу і, головне, щоб вона була як слід просмолена, аби якнайдовше Нюся збереглася в ній.
— Зрозумів, "батьку". Так би мовити, засолимо Ті для нащадків.
Нестор посуворішав:
— Ти не помилився, Сашку... Справді, для нащадків... Можеш іти готуватися.
Вже коли гуморист-насмішник був біля дверей, Махно гукнув:
— Сашку!
Той повернувся. Нестор поклав на свої губи вказівний палець правої руки, мовляв, тримай язика за зубами. Сашко відповів йому тим же жестом, що означало: "Батьку", не хвилюйся. Я ж — могила, ні пари з вуст".
Справді, таким Сашко й був.
Той запланований день і час настав. З другими півнями, які тоді чогось так голосно співали по всьому Гуляйполю, мов навіжені, Нюся вийшла з приміщення штабу, вірніше, з житлової половини Махна з двома чимось наповненими кошиками, кивком голови привіталася з напівсонним штабним черговим, вільно пройшла повз охорону — її скрізь знали, навіть за одягом, тож завжди пропускали без будь-яких перевірок — і зникла в темряві холодного ранку. Коли зібралася завернути за ріг наступної вулиці, раптом зиркнула, чи ніхто за нею не йде, прислухалася до шерехів, але, крім пробуджених ранніх пташок, нічого не вловила підозрілого і тільки тоді різко повернула до брички, в якій самотньо куняв Сашко. Вмостилася на заднє сидіння зроблене з пахучого торішнього сіна й злегка штовхнула кучера в плече, махнувши рукою, мовляв, не стій, їдьмо. Коні підтюпцем рвонули з місця, а потім — вже й риссю.
— Куди? — повернувши голову до Нюсі, запитав Сашко. Нюся мовчки махнула рукою вперед.
— На Успенівку? — здогадався Сашко.
Нюся кивнула головою, мовляв, угадав, поганяй. Вже коли минули й це село і Сашко знову повернувся до Нюсі та спитав, а куди ж тепер проляже його шлях, жінка нарешті заговорила:
— Прошкуй, Сашку, на Дібрівку, у ліс, до нашого дуба.
— "Батьку"! Так це ти?! — здивувався Нетреба.
— А хто б ти думав? Виїхати мені без прикриття, таємно, у Дібрівку просто неможливо. За мною ув'язалися б різні задови, білаші, чубенки... А про цю поїздку мають знати тільки двоє: я та найвірніший мій повстанець.
— Дякую, "батьку"... То може засолимо у смоляній бочці твою другу жінку... Тіну? Так її, у Дібрівці, наскільки я знаю, немає.
— А де вона?
— Хтозна. Подейкують, що Льова Задов кудись її вивіз ще кілька місяців тому.
— Не вбив?
— Та ні... Хоч такі наміри, кажуть, у нього були. Навіть натякали: буцім-то вказівку щодо її знищення дала "матінка" Галина.
— О, ці баби! З ревнощів можуть кого завгодно вбити... Тож, де зараз Тіна, не знаєш?
— Не знаю, "батьку". Гуляйпільці місяць тому випадково зустріли її у Юзівці на вокзалі, кудись їхала.