Нестор замовк, цікавість щодо Тіни в нього зникла. Сашко також не турбував "батька", та, мабуть, думав про нього, бо невдовзі не то запитав Махна, не то подумав у голос:
— А як же Нюся? Оце проснеться, кинеться одягатися, а ні плаття, ні штанів, ні хустини...
Нестор усміхнувся:
— Вона з Галиною поїхала ще вчора в Успенівку до Фані Гаєнко — подивитися як їхня подруга облаштувалася на новому місці роботи і проживання. Одягайся вони в усе новеньке, святкове. А на мені, як бачиш, Нюсин буденний одяг.
І знову — мовчанка... В'їхали в ліс, коли перші промені сонця лизнули верхів'я високих столітніх дубів. Кругом пахло молодою травою і грибною цвіллю. Стояла казкова й цнотлива тиша. Десь вибивав свою звичну музику дятел, шукаючи на сніданок під старою корою дерев хробаків. З кожною хвилиною теплішало, і Нестор, скинувши з себе Нюсин одяг, натягнув звичайне ватяне пальто, зіскочив з підводи, радо почав розминати засиджені ноги, шукаючи очима сонце, що крадькома виблискувало з-за голих кущів лози. Зробивши невеличку розминку всього тіла, "батько" підійшов до товстелезного, з безліччю довгих гілок дуба, якого мешканці навколишніх сіл називали махновським. Якраз біля цього дуба Нестор уперше зустрів невеличкий, але міцний бойовим духом загін Федора Щуся, тут обидва отамани — гуляйпільський і дібрівський — побраталися.
Розповідають, що саме на цьому дубі махновці вішали полонених, австрійських, німецьких офіцерів, більшовицьких комісарів, місцевих поміщиків. Але все це — звичайнісінька брехня, вигадка боягузів і заклятих ворогів селянського повстанства. Махно, який ніколи не ходив до церкви, бо швидше вірив Дияволу, ніж Богові, чомусь вважав саме цей дуб для себе святинею номер один і не дозволяв нікому з повстанців тут ні вбивати, ні катувати людей. Біля свого дуба махновці влаштовували лише різні бенкети, іноді проводили свої штабні наради, розбірки перемог та поразок.
Чого ж сьогодні в таку рань і так таємничо приїхав сюди "батько"? Сашко не здогадувався, хоч відчував, що "собака зарита" у тих двох важких кошиках, що їх припер Нестор Іванович. Та "батько" не поспішав їх відкривати. Навпаки, складалося враження, що й не збирався взагалі цього робити. Ось він обійшов навколо свого дуба (він його вважав своїм, рідним) і, наче з давнім товаришем, обнявся й зашепотів, звертаючись до нього, мов до живої істоти:
— Доброго ранку, тобі, батьку! Як живеться без мене, без нас? Хто кривдить тебе? Хто знущається над сивиною твоєю?.. Скажи, повідай мені свою думу, і я стану горою на твій захист... Мовчиш... Гаразд, гаразд, не набридатиму. Головне, аби пам'ятав мене, свого блудного, з нещасною долею сина, поки житимеш... Я помру... Навіть скоро помру, а ти все будеш отутечки могутнім стояти наперекір нашим ворогам. І поки ти житимеш, доти пам'ять про нас, махновців, не зникне з української землі... Тисячу літ тобі зичу, мій дубе-батьку! Тисячу — і не менше...
Нестор відійшов на кілька метрів від велета-дуба, оглянувся довкола. Його обличчя стало зосередженим і серйозним — де й подівся з нього песимістичний ліризм.
— Сашку, я щось призабув твою освіту.
— Одна група, "батьку", а з другої — тільки коридор.
— А звідки так тямиш в арифметиці?
— Хтозна, "батьку". Мені арифметика навіть сниться. Я таке вві сні підраховую! А прокинусь — котма й гроша золотого.
— Не скигли, Сашку. Колись у тебе буде і хліб, і до хліба і грошей повна жменя. А зараз іди-но сюди з сажнем та покажи свої здібності в арифметиці.
Нетреба підійшов до Махна.
— Бачиш тінь від дуба? — запитав "батько" свого охоронця.
— Ну, бачу.
— Відміряєш зараз сажнем по тіні два її розміри, потім — з останньої точки відкладеш під прямим кутом таку ж відстань у напрямку півночі. Ця північна точка стане відправною для умовної побудови ось такої фігури, — Нестор простягнув Сашкові папірець з якимось малюнком і цифрами на ньому. — На вершині цієї фігури й викопаємо яму для бочки, яку ми привезли. Второпав?
— А чого ж? Усе зрозумів, "батьку".
— Тоді — до роботи!.. Ага, ще одне. Подивися на свого годинника й запам'ятай його показання на все життя. І місяць та число запам'ятай, бо в інші дні тінь дуба лежатиме інакше.
Нетреба глянув на годинника.
— Запам'ятав, "батьку”.
— То й добре.
Обидва взялися за роботу дружно й енергійно. Невдовзі глибока яма була готова. І тільки тоді Махно пішов за своїми кошиками. Приніс їх до ями, розкрив — і Сашко побачив безліч усяких блискучих цяцьок: брошки, обручки, каблучки, ланцюжки, намиста, золоті вази, таріли і навіть золота статуетка Дюка, подарована Нестору у Малинівці Япончиком. Усе це неоціненне добро "батько" дбайливо загорнув у чорний промаслений пергамент, який привіз Сашко, і вклав пакунки у бочку, яка вже була в ямі. Коли наповнили її до самого верху, закрили спочатку кількома шарами пергаменту, а потім зверху — дерев'яною промасленою кришкою, засипали землею і над нею посадили кущ шипшини. Свіжу землю замаскували торішнім листям та молодою вкоріненою травою.