— Незабаром прийметься наша шипшина, розростеться — і ніхто ніколи не здогадається, що під нею лежить багатющий скарб, — сказав Махно, йдучи до підводи. Вже коли рушили з лісу, Нестор продовжив цю тему:
— Запам'ятай, Сашку, де ми його закопали. Коли мене не стане і буде держава наша, народна, коли влада належатиме не одній партії, а самоврядуванню, отоді ти відкриєш цей скарб і скажеш селянству: "Це внесок від "батька" Махна на розвиток громадських шкіл, лікарень, різних народних закладів".
Коли їхали назад, Махно уже не перевтілювався в Нюсю. Мабуть, не було такої необхідності. Він загорнувся в простенький Сашків сіряк та лежав скручений калачиком в сіні, підставивши вранішньому весняному сонцю своє в міру симпатичне обличчя, яке обвітрене зимовими дошкульними вітрами до засмаги, ніби було обпалене липневою спекою. Складалося таке враження, що отаман дрімає. Та він раптово підвів голову, сів.
— Давай, Сашку, заспіваємо.
— Якої?
— Щось про наших войовничих пращурів, про козаків.
Сашко заспівав:
Приспів підхопив і Нестор:
Нестор перебив спів:
— Дякую, Сашку. Розтривожив ти мою душу.
— Чим?
— Та піснею... Вона ж про нашу волю.
Сашко повернувся до отамана:
— А ти ж, "батьку", воюєш за волю всього світу.
Нестор скептично усміхнувся, посуворішав:
— Спершу, Сашку, треба здобути волю для свого народу, а вже потім допоможемо й Європі.
Кучер замислився. Невдовзі він сказав:
— Воно-то "батьку", так. Але як ту волю здобудеш, коли ми з тобою в один бік тягнемо, українці Дибенко і Антонов-Овсієнко — в інший, а Матвій Григор'єв та Симон Петлюра — і ні туди, і ні сюди, а біс їх знає, куди. Нічого не вийде, "батьку", бо немає злагоди між нами, українцями.
— Твоя правда, Сашку, немає, — погодився Махно. — Особливо ниньки мене турбує Григор'єв. Чує моє серце, що завдасть його нерозумна голова чимало лиха всьому повстанському рухові України. Нам і так не довіряють більшовики.
— А чого ми, "батьку", з тими більшовиками панькаємося, завжди шукаємо з ними дружби?
— Бо в них багато зброї, а в нас її катма. І в Григор'єва немає зброї. А без неї, голими руками, ми ніколи не виженемо Денікіна з України.
Сашко замовк, про щось думав. Нестор відчув, що його не переконав, а тому вирішив продовжити свою думку:
— Ми і більшовики — це як небо й земля: така протилежність і така велика між нами відстань. Вони — за владу своєї однієї партії, а всіх інших нищать і вб'ють до останньої мислячої людини, а ми — за самоврядування низів, тобто, за владу народу в особі, скажімо, тих же Рад народних депутатів. Отже, друзями ми ніколи бути не зможемо і не будемо, а ось тимчасовими союзниками (коли нам, звісно, вигідно) ми з ними будемо. Наприклад, чого нам з ними не вступити в союз для спільної боротьби з Денікіним, який тепер окупував половину України? Але як тільки розіб'ємо білогвардійців, тут же вдаримо й по більшовиках. Бо й вони — наші загарбники. Словом, скільки б я не обнімався з Антоновим-Овсієнком, більшовиком не стану, як і він не перейде на наш бік.
— О, тепер я, "батьку", второпав: скільки вовка не годуй, а він — у ліс дивиться.
— Нехай буде так, — погодився Махно. — Хоча на практиці все значно складніше. Словом, Сашку, ми на початку великих подій. Тому ми й заховали з тобою золотий запас повстанців, аби в цих військових і політичних подіях ми його не втратили. — Нестор замовк і обірвав цю тему: — В Успенівці зупинися біля двору Фані Гаєнко, а я тим часом заплющу очі... Чомусь втомився чи може температура підвищилася. Якась ломота в тілі.
У дворі, де квартирувалася Гаєнко, стояли дві тачанки: одна, як відразу впізнав Нестор, належала Федору Щусю, а друга, звісно, була Галинина. Махно зіскочив з брички, обтрусився й сказав Сашкові: