Іноді бідолашний народ, який плівся на північ у безнадії, наздоганяла кіннота ворога — і тоді гаряча літня земля ставала ще гарячішаю від крові. Коли через деякий час стихав нерівний бій, валка біженців, що складалася з піших і кінних, обідраних до нитки і босих, скривавлених і перев'язаних уздовж і впоперек усяким ганчір'ям, повільно брела далі, простягнувшись на сотні кілометрів. Цю живу стрічку постійно супроводжували лемент і крик, брудна лайка і прокльони. То плакали й ридали, простягували безпорадні руки до небес старенькі бабусі й діди, жінки й дівчата, малі діти й зовсім юні хлопчаки, які ще не могли самі постояти за себе. Бекали й мекали вівці та кози, ревли корови, скавчали й вили жахливими голосами собаки, іржали коні, які, втративши дбайливих господарів, відмовлялися йти далі. Складалося таке враження, що для українського народу настав суд Божий, на який (так розпорядилася доля) веде їхній улюблений вождь Нестор Махно.
"Батько" сидів в тачанці на задньому сидінні з Галиною Кузьменко і, незважаючи на те, що стояла липнева спека, кутався у червону ковдру, бо його чомусь трусило, наче в пропасниці. Галина добре розуміла цей безпорадний стан чоловіка, знала, що він може померти від болю в душі, але не могла знайти йому ніякої втішної поради. Нарешті, вона схилилася до нього й прошепотіла:
— А ти заплач, Несторе, і, побачиш, тобі стане легше.
Махно підвів голову, відповів:
— Ненависть і злість викликають не сльози, а жагу помсти, помсти, помсти! Ми відплатимо Денікіну сповна за все лихо нашого народу. Ой відплатимо!..
На погрозу жорстокого отамана Галина нічого не відповіла. А що їй сказати? Хіба те, що зараз махновці не здатні на будь-який відчутний опір ворогу? Що зараз єдиний їхній порятунок — це якомога далі відірватися від безжальної кінноти Шкура і Слащова? Так усе це Нестор розумів без неї.
Десь за Кривим Рогом стало трохи вільніше. За цілий день їх не наздогнали білі жодного разу. Діди приходили до Нестора делегаціями й просили, щоб дозволив зупинитися народному потоку хоч на кілька годин. Але "батько" був невблаганним:
— Ні і ще раз ні! Вперед! І тільки вперед.
Під'їхав на своєму "Форді" й Петро Вусатенко.
— "Батьку", дозволь відлучитися на кілька днів.
— Куди?
— Тут поряд є село Новокурське. А в ньому — одна сім'я, яка врятувала мене від смерті взимку вісімнадцятого, коли добирався з полону в Гуляйполе.
— Згадав, згадав, Петре. Ти ж мені розповідав.
— А як же твоя Мелашка?
— Вона далеко попереду валки у розвідці. Скажеш, що й мене послав кудись у справах.
— Якось невчасно, Петре.
— Знаю, "батьку". Але, чесне слово, серце вискакує з грудей, впоратися з ним не можу. Це ж тут, рукою подати.
— Ну, коли вискакує, то лети. Звісно, на "Форді". Бо коня мені жаль — можеш загнати на смерть.
— "Батьку”, дай я тебе поцілую.
Нестор усміхнувся:
— Я ж не баба... Свої поцілунки прибережи для Новокурської жінки.
— Тоді обнімемося, "батьку"?
— Обнятися можна і навіть потрібно, бо всякого може бути з нами.
Коли Вусатенко пішов до своєї машини, Нестор вдогінку гукнув:
— Ми ж прямуємо чітко на північ. Навздоганяй!..
Петро помахав Нестору рукою. А ще через кілька годин він їхав кам'янистими вулицями Новокурська. Жодної живої душі. Людей наче раптово забрала нечиста сила. Та все-таки ознаки життя є: то курка десь перебіжить вулицею, то собака з переляку шугоне за огорожу, а вже там загавкає, то навіть у когось у дворі хрюкає свиня.
Зупинився біля добре відомого і милого для нього будинку. У дворі — також нікого. Хвіртка та ж сама і так же, як і раніше, зачинена з середини. Відчинив її без усяких проблем, бо добре знав усі її секрети. Ввійшов у двір. І відкіля не візьмись — великий патлатий собака. Він стрімголов кинувся до нього.
— Дунай! — вигукнув Вусатенко, і пес плигнув на гостя, мало не звалив його з ніг, діставав мордою Петрового обличчя і лизав його, відбігав і знову приставав до рідної йому людини з поцілунками. Вийшов з будинку Мина Самойлович. Він ще дужче посивів, схуд, але ще міцно ступав по землі.
— Гаїно! Доню! Бігом сюди! Петро наш приїхав, — загукав старий.
Гаїна та не бігла, а летіла, і не летіла, а враз майнула сонячним променем до свого любого чоловіка. Вона від радощів не плакала і не сміялася, а просто впала у Петрові розставлені руки, схилила свою голову на його груди і так замовкла, наче слухала биття Петрового серця. Прибіг Антошка — цей вже, як справжній дорослий мужик, простягнув Вусатенкові руку й сказав: