СТАЛІН. У царській охранці в подібних випадках підсовували "качку”.
ЛЕНІН. Товаришу Сталіну можна вірити. Він розбирається в "кухні” царської охранки, бо й сам служив їй вірою і правдою багато років. Ось лише, що таке "качка"? Я в Шушенському відстрілював лише зайців.
СТАЛІН. Я маю на увазі підсунути Махнові, скажімо, фальшивих делегатів від Денікіна до Григор'єва, але щоб вони, наче помилково, потрапили до Махна і йому "розкололися".
ДЗЕРЖИНСЬКИЙ. Але ж Махно цих делегатів-чекістів розстріляє! Я знаю його дику натуру.
ЛЕНІН. Ну й хрін з ними, з твоїми чекістами. Що їх у тебе мало? Тисячі... Подумаєш, велика біда для нас — трьох-чотирьох придурків-сексотів позбудемося! Зате справу яку крутнемо.
СТАЛІН. І одночасно пошлемо до Махна ще одну делегацію — цього разу від нас, офіційну, яка б просила в нього хліба і, звичайно, наступу на Денікіна. Бо цей білий генерал не сьогодні-завтра вже може бути під Москвою.
ЛЕНІН. Бгаво! Бгаво! І ще раз — бгаво! (пауза). На цьому й закінчимо наше чаювання. За роботу, товариші-комуністи! За роботу... З холодною головою, гарячим серцем і чистими руками.
...Пройшов теплий липневий дощ, і трави, пшениці та сади стали ще принаднішими і милішими серцю Галини Кузьменко. Вона разом зі своєю подругою Фанею Гаєнко спустилася до річки Інгулець, води якої були спокійні, але глибокі, сіли на березі в очеретах і зачарувалися краєвидом. Навколо — тиша, лише раз по раз в очеретяних високих заростях сплигували коропи, виблискуючи на сонці своїми жирними спинами. Молоді жінки, одна заміжня, інша — Фаїна — жила безшлюбно з Федором Щусем, розмовляли про кохання, про вічне кохання до своїх чоловіків, замріяно вголос думали про своє майбутнє:
— Яке-то воно буде? — запитала Гаєнко сама в себе.
— Хочеться, аби не було воєн, — сказала Галина. — Про це ж мріє й Нестор. А ще він хоче десь у тихому селі, ось такому гарному, як Сентаве, купити хату над річкою, чи поставити нову, і щоб я йому народила купу хлопчиків і дівчаток.
— А я мрію поїхати у свою Добровеличківку разом з Федьом і в період між черговим народженням дитини писати повісті, романи, — відповіла Фаня. — Чому б і вам з Нестором не поїхати з нами?
Галина скептично усміхнулася, поцікавилась:
— А що, ви уже з Федором домовились після революції оселитися у Добровеличківці? То вже можете поїхати туди зараз, обмилувати собі місце. Адже до неї — рукою подати.
— Так після ж революції! — по-дитячому наївно вигукнула Фаня.
— A-а, зрозуміла. Тоді ще довго чекати. Бо та чортяча революція, одного разу розпочавшись, ніколи не закінчиться... У мене чомусь таке відчуття. Адже ми виступаємо за всесвітню революцію. Уявляєш, Фаню!
— Не зовсім... Але, дійсно, мабуть, це безкінечно. І чому ми народилися у такий лихий, диявольський вік?
— Мабуть, така наша доля, і з цим потрібно змиритися, — відповіла Кузьменко. А ще через якусь мить сказала: — Що ми скотилися до песимізму?.. Давай ліпше побігаємо по долині, подуріємо.
— Гайда! — погодилася Фаїна.
І жінки побігли, взявшись за руки. У долині качалися по запашній і соковитій отаві, лежали горілиць, дивлячись у бездонну глибочінь неба, плели з квітів вінки і знову мріяли про своїх коханих, про цнотливу насолоду з ними. А потім попленталися в село. Ходили його звивистими вулицями, що петляли між густими садами й перелісками, вийшли на церковний майдан. Тут кишіло всякого люду: сентовці і махновці вперемішку. Вони гули, наче джемі над квітами. Послухавши їхні відверті розмови, Галина розпрощалася з Фаїною й поквапилася у штаб, до Махна. Нестора застала самого в кабінеті. Він нервово ходив, періодично прислухаючись до вируючого майдану, що знаходився поряд.
— Яке гарне село, Несторе! А назва його Сентове!.. Справді мелодійна, казкова і сентиментальна. На Єлизаветградщині багато сіл з подібною ніжною назвою... Ми з Фаїною ходили до річки, мріяли про наше майбутнє.
— Ви краще б з Фанею поїхали до твоїх батьків... Тут же недалечко твій Піщаний Брід... А то, я бачу, що ви без діла з глузду сходите.
— І справді вже так казилися у долині!
— Отож-бо...
— А потім були на майдані, ходили селом. Знаєш, Несторе, люди якісь сполохані, пригнічені, на їхніх обличчях не радість, а журба й неспокій. — Галина замовкла і невдовзі запитала: — Так вони сходяться на мітинг чи на з'їзд? Що буде насправді?
— Я сам ще не вирішив... Усе думаю.
— У тебе, Несторе, камінь на душі. Ти щось зле надумав зробити з Григор'євим, так?