Досі Махно нікому не розповідав про справжні наміри свого походу на Єлизаветградщину. Не розповідав з причини глибокої таємниці його плану. Навпаки, навіть серед свого найближчого оточення висловлював відверте незадоволення діями Григор'єва, а в думці мав зовсім інше. Зараз, коли до приїзду отамана залишилося зовсім мало часу, він міг відкрити свою таємницю найближчій для нього людині — Галині Кузьменко, котра, достеменно відомо Нестору, благоговіла перед бунтівним великим українцем:
— Викинь, люба, з голови сумні думки. Вони — безпідставні. Якщо Матвій затіяв зі мною чесну гру, то я з ним об'єднаюся. Звісно, за певних умов. Незабаром він має прибути сюди — я його викликав. Поговоримо... Обмізкуємо з нашим штабом усе, що він запропонує.
— Він бореться за незалежність України від Росії. Хіба для тебе, Несторе, цього мало?
— Це вже я від тебе чув.
— Він за волю українського народу.
— І це чув. За волю й незалежність України боряться і Петлюра, і махновці.
— Тоді ще які умови ти хочеш йому висунути?
— Кожний з нас, Галю, волю й незалежність розуміє по-своєму, і кожний з гетьманів мріє стати єдиним вождем народу.
— Тоді запропонуй йому посаду свого заступника, — наївно порадила Кузьменко, а Нестор сприйняв це, як черговий жарт своєї дотепної жінки, й голосно розсміявся.
Увійшов особистий Несторів охоронець Сашко Нетреба. Вже з порогу він вигукнув:
— "Батьку", до тебе посланець від Петлюри. Ти його знаєш: наш земляк і твій "хрещеник".
— Хто?
— Та Левко Макуха. Пам'ятаєш, у Гуляйполе він приїжджав. Він ще дав тобі цидулку, що більше на твої ясні очі не з'явиться, інакше ти йому зробиш німецький капут?
— Де він?
— Та біля штабу стоїть. До нього вже прилипли родичі: його рідний братуха Дениско, зятьок Петро Вусатенко і навіть ота криклива Мелашка.
— Гукай його сюди. Ще встигне з родичами наговоритися й націлуватися, а мені — ніколи.
Коли Сашко вийшов, Нестор сказав:
— Галино, іди на кухню, допоможи Нюсі приготувати смачний обід чи вечерю — біс його знає що... Можливо справді доведеться пригощати Григор'єва.
Кузьменко залишила кабінет, а Сашко невдовзі повернувся з делегатом від Петлюри. Махно з ним поручкався, запросив сісти на стілець, а сам, за звичкою, продовжував ходити взад-вперед.
— Ти чого не виконав моєї вказівки? — було перше запитання отамана до Левка.
— Якої?
— Не з'являтися на мої очі.
— Інтереси України важливіші за моє життя.
— З якою пропозицією зараз?
— Сьогодні мова йдеться про троїстий союз.
— Мене, Григор'єва і Петлюри?
— Так.
— В ім'я чого?
— В ім'я майбутнього України.
— Яким ви бачите його? Буржуазно-поміщицьким?
— Давай, Несторе, це питання поки що залишимо без відповіді. Сьогодні нам потрібен троїстий союз для звільнення України від більшовицької Росії і взагалі з-під віковічного ярма Москви.
Махно, як здалося Левкові, підозріло покосився на нього, мовляв, що ж ти є за цабе, аби вирішувати такі доленосні питання? І, щоб не розгнівити вельми запального "батька", Макуха поспішив виправити свою дипломатичну помилку:
— Я посланий до тебе, Несторе, щоб лише з'ясувати, чи ти згодний зустрітися з Григор'євим і Петлюрою найближчими днями у зручному для тебе місці? Про тему переговорів я вже сказав.
— А мене, шановний земляче, нині турбує інше: зі мною прийшла сюди половина України — цілими сім'ями, з усім своїм збіжжям прибрели. Тисячі дітей, жінок, дідусів, бабусь, що не вмерли дорогою, можуть сконати не сьогодні-завтра тут, на Єлизаветградщині. Серед цих бідолах є багато гуляйпільців, — Махно, як завжди, на перше місце поставив долю своїх повстанців. А в Макухи при згадці про земляків защеміло серце.
— Як там мої батьки? — спитав він.
— Не знаю. Вони залишилися в Гуляйполі. Не розстріляє їх Денікін, — отже пощастить, ти ще з ними побачишся, — відповів Махно і тут же, хитра його душа, раптом захотів підловити Левка на гарячому, тож запитав: — До речі, чому ти все говориш про боротьбу нас трьох з Росією, а все мовчиш за Денікіна? Ви, петлюрівці, хіба з Денікіним не воюєте? Може ви з ним у таємному, від мене, союзі?
— Ти що, Несторе?! — розгнівався Левко на таке запитання. — Для нас що Денікін, що більшовицька Росія — один і той же ворог. Різниці між ними для України ніякої.
— Добре, що хоч тут у нас немає розбіжностей, — примирливо сказав Махно і знову — за свою вигоду: — Тоді може візьмете у ваші лікарні моїх поранених повстанців, а заодно й цивільних, яким вкрай необхідна допомога лікарів?