— А чого ж? Я думаю, що Симон Васильович Петлюра це питання вирішить негайно, як тільки я йому доповім. Хоч і для нас нелегко...
— Знаю, не плач, — перебив Махно. — Мені потрібно звільнитися від поранених і від цивільного обозу, щоб я зміг розвернутися й дати в зуби Денікіну, який плентається за мною і вже, відчуваю, ось-ось наступить на п'яти.
— Я постараюся, Несторе. Буду переконувати... Але що мені сказати про зустріч трьох?
— Вона, Левку, вирішиться сьогодні ж... Можливо навіть швидко. До мене ось-ось має прибути Григор'єв. Я з ним мило-любо порозмовляю і тоді вже тобі відповім. — Махно замовк, прислухався до кроків, що доносилися з широкого, вистеленого кахельною плиткою, коридору. — Ось він, мабуть чимчикує.
Зайшов Задов.
— A-а, це ти, Льово. Не вгадав і делегатові від Петлюри сказав, що то йде сам отаман Таврії і прочая, і прочая... Чого хочеш?
Розвідник впритул наблизився до "батька", щось зашепотів йому на вухо. Коли закінчив говорити, ступив крок назад, чекав вказівок.
Махно відреагував негайно. Він звернувся до особистого охоронця Нетреби, котрий, на диво, досі спокійно дрімав на стільці:
— Сашко, посидь з Левком тут, а ми з Зіньковським вирішимо одне важливе питання. До речі, нагодуй тим часом нашого гостя в Галини Андріївни.
Махно і Задов вийшли.
— Це і є той знаменитий на всю Україну контррозвідник? — поцікавився Левко в Сашка.
— Він самий. А що?
— Та нічого. Молодий і вельми симпатичний. Схожий на билинного богатиря Альошу Поповича. Аж не віриться, що він може свої жертви душити руками. Він наче такий м'який серцем.
— У тихому болоті, Левку, дияволи водяться.
— Це вірно, — погодився Макуха.
— А я хотів, Левку, тебе спитати, за що бореться Петлюра?
— За вільну й незалежну Україну.
Сашко трохи подумав і сказав:
— А ми також за вільну й незалежну Україну, але в першу чергу вільну від поміщиків та буржуїв І незалежну від держави. А як ви із землею хочете вирішити? Чував, що віддаєте її селянам за викуп?
Левко усміхнувся й раптом посуворішав.
— Ми пропонуємо землю за викуп? — перепитав він і категорично заперечив: — Брехня більшовицьких комісарів. Не слухай їх.
— Та не їх я слухав! Я чув це від гуляйпільських націоналістів ще у вісімнадцятому році. Їх, правда, наш "батько" постріляв.
— І даремно, Сашку, вкоротив їм життя. Мабуть, хлопці самі не знали, що вирішила Центральна Рада.
— А що вирішила?
— Насправді ще 7 листопада 1917 року Центральна Рада своїм третім Універсалом проголосила, що на території України існуюче право власності на поміщицькі землі скасовується і що ті землі є власністю всього трудового народу й перейдуть до нього без будь-якого викупу.
Нетреба здивовано глянув на Макуху, запитав:
— Тоді чому ми, махновці і петлюрівці, ворогуємо між собою?
— Ото ж бо!.. Тому й Петлюра пропонує усім нам, українцям, зустрітися й обсудити все.
Сашко вже наче не чув земляка-делегата, а говорив сам до себе:
— Нічого не розумію.. Як для мене, то головне — земля. Дайте її мені — і я шаблю кину у борозну та й приорю її на віки вічні. — Сашко враз замислився над сказаним і додав: — Та хай вирішує "батько". Він — отаман. Що накаже, те й будемо робити... Ходімо, Левку, до матінки Галини обідати. Бо я вже проголодався, мов пес бездомний. Та й ти з далекої дороги. А Нестор Іванович, коли звільниться, тебе покличе.
Поки Сашко й петлюрівський делегат обідали, Махно розмовляв у кабінеті Задова ще з одним делегатом — посланцем від більшовицької Москви. Цей вимагав зовсім іншого, ніж Левко. Ленін хотів одержати від Махна вагомі запевнення, що "батько" не вступить ні в який союз з Григор'євим, поведе рішучу боротьбу з Денікіним і, звісно, направить з України у Москву й Петроград щонайбільше хліба — сотні, тисячі вагонів з пшеницею, житом, крупами.
Сонце пекло немилосердно, й після дощу, що раптово нахлинув і так же раптово вщух, було парко, а в кабінеті контррозвідки, де всі вікна були навмисне зачинені, щоб ніякі звуки не виривалися назовні, не було вже чим дихати. Нестор розстебнув гімнастерку, скинув пасок з маузером і поклав його на стіл.
— Ви усе сказали? — запитав він вусатого, літ під шістдесят, делегата, певно, кадрового робітника-більшовика якогось із заводів Петрограда, котрий, попри все, добре володів українською мовою.
— Так, усе.
— А тепер послухайте мене. Я вирішу сам, без підказки Москви, що мені робити з Григор'євим. І вирішу цими днями. Друге. Відносно рішучої боротьби з Денікіним. Чому Москва не дала мені патронів, кулеметів, гармат, коли я тримав фронт під Маріуполем?