Выбрать главу

Сам він також давно, ще відбуваючи покарання у Бутирці, почав писати вірші, до них придумував прості мелодії, і так народжувалися пісні каторжан. Співали його пісні політичні в'язні і кожний з них щось змінював у словах, вносив своє — наболіле, утаємничене, вагоме і згодом, коли пісня поверталася до нього, він ледь впізнавав її. Остання з його пісень "Гей ти, батьку мій" подобалася Махнові найбільше, і він найчастіше у важкі години, аби вгамувати душевний біль, звертався саме до неї. Сьогодні цей біль особливо пекучий, тож ліг на серце важким каменем, навіть дихати було важко. З Матвієм Григор'євим він хоч і не дружив і в різних партіях вони були, але й не ворогував. Між ними обома було щось спільне, що зараз викликало у Нестора гіркий смуток за втраченою людиною. Цим спільним, певно, була Україна — їхня одна-єдина батьківщина, знеславлена і сплюндрована ворогами — завойовниками, і кожний з них — Махно і Григор'єв — хотів для неї лише добра та, на жаль, несли його, добро, на вівтар своєї Батьківщини різними, часто протилежними шляхами, густо скропленими людською кров'ю. І в цьому лихові вже ніхто з них не винен, бо вони всього-навсього були рядовими виконавцями злодіянь земного Пекла, глобально розбурханого Дияволом у часи спочину Господа-Бога, і названого землянами одним словом — Революція!

Аби прогнати зі своєї голови рій важких думок, Махно взяв гармошку, з якою зріднився так, як із шаблею та двома маузерами, й тихо заграв, а невдовзі й заспівав:

Гей ти, батьку мій, степ широкий, Поговоримо ще з тобою... Молоді мої буйні роки Та пішли за водою...
Ой ви звізди, ви звізди падучі. Вже мені дорога не мила. Бо мені молодому на кучері Опадає пороша біла.
Ой ви ночі, темні, безокії. І мені не видно, куди йду. З юних літ завжди одинокий, — Ось таким пропаду.
Де ж ви, де, брати мої милі, Сліз гірких ніхто нам не витер... Я стою, як дуб, на могилі. А навкруги лиш хмари та вітер...[78]

Глава дванадцята

Чорний вершник

(В. Малик)

Єлизаветградщина. Штаб армії Нестора Махна. "Батько" сидить за столом у білій сорочці й уважно розглядає карту України. В кутку кабінету стоїть біля невеличкого столика в перкальовому білому платті Галина Кузьменко і наливає із самовара у чашку міцний чай. Відчинилися двері — і на порозі у військовій формі червоноармійця з'явився Мишко Япончик. Він замість вітання речетативом виголошує:

ЯПОНЧИК.

Вже давно не бачив Я Одеси-мами. У степу козачім Віюся з вітрами.

Добридень, "батьку"! Низький уклін тобі, матінко! (гість кланяється Галині).

КУЗЬМЕНКО (весело, у тон пісні, яку проговорив Япончик).

Поле моє, поле, Без кінця і краю. Десь тут моя доля У степу дрімає.

МАХНО. Що це за маскарад, Мишку? — показав рукою на форму, в яку був одягнутий гість.

ЯПОНЧИК. Не маскарад,"батьку". Бо за твоєю вказівкою я вже не бандит номер один Мишко Япончик, а натуральний командир 54-го стрілецького Радянського Українського полку Мойсей Вольфович Вінницький у бездоганному, як завжди, вигляді: чистесенько поголений, злегесенька під "мухою". А яка барахлина?[79] Ти лише поглянь! Вся з голочки одеського Нуделя. І всі мої орли в такій хламиді.[80] А знаєш, як мені це вдалося зробити?

МАХНО(заперечив легким похитуванням голови). І не здогадуюсь.

ЯПОНЧИК. О, "батьку"! Це натуральний прикол! Більшовики організували мій полк, а все не наважувалися його одягнути у форму Червоної армії й не давали мені ніякої зброї — боялися, що я пущу її в хід проти них. Аж якось телефонує мені в полк сам начальник штабу армії червоних Іван Піонтковський і так слізно просить:

— Михайле Вольфовичу, виручи, дружок. Ти ж бачиш і чуєш від людей, як упав в очах одеситів авторитет Червоної армії. Щодня бійці грабують, ґвалтують, пиячать. Ну, порятунку немає. Ніяка агітація до них не доходить.

вернуться

78

Цю пісню нині часто виконує земляк Нестора Махна відомий український співак Анатолій Сердюк. А до обробки її слів доклав свого хисту внук махновця Григорія Лютого — також Григорій Лютий, відомий український поет-лірик.

вернуться

79

Барахлина (жарг.) — одяг.

вернуться

80

Хламида (жарг.) — одяг.