— Накажете їх подушити чи розстріляти? Так я це в одну мить! — відповідаю йому.
— Ні, — каже. — Ти зроби цими днями парад війська свого полку і проведи його по Дерибасівській так, щоб уся Одеса ахнула! Мовляв, покажи одеситам, що в нас є ще порох у порохівницях і ми — не якась там тюлька, а справжня армія й плювати на нас з високої гори — зась!
Гість відпив трохи з чашки чаю, поданого Галиною, й продовжив свою оповідь про історичний парад свого війська:
— Ну, я показав! Провів свій полк від залізничного вокзалу по Пушкінській і Дерибасівській до Морського вокзалу. Попереду цієї процесії скакав я на вороному жеребці, який, чортяка, все намагався кудись рвонути і когось укусити. А за мною — мої ад'ютанти на білих конях. Ми були ошкарені[81] суворо в червоноармійську форму, при шаблях і маузерах. Наші баскі коні — всі в райдужних биндах і з дзвіночками. Словом, ми — як лондонські денді. Молоденькі одеські красуні стелили нам дорогу квітами і вигукували: "Віват!", "Браво!"
За нами — марширували два єврейських духових оркестри у повному складі й грали мелодію пісні "Розпрягайте, хлопці, коні".
Я, звісно, як завжди, заспівував у ній Марусю:
А співали дружно тисячі маршируючих з нами одеситів, що зайняли всю Дерибасівську, бо до полку приєднався весь набрід Молдаванки й Пересипу та ще биндюжники. Тож одяг у них був — "Одеса-мама": всі мої обірванці вдяглися у білі штани навипуск і тільняшки, а головні убори, чорти, натягли, хто який спулив у крамницях, здебільшого, чорні високі циліндри, канотьє, фетрові капелюхи й кашкети неймовірних розмірів.
Галина, котра досі стримувалася, аби не сміятися, не витримала й розреготалася. А Мишко продовжував:
— Інші, халамидники вони, хто в чому: у червоних штанах і картатих сорочках, у засалених биндюжницьких камізельках і в чоботах без підошов, а то й зовсім босі й напівголі, а на голові — біс його знає що з пір'ям.[82]
Галина вже не сміялася, а захлиналася сміхом, хапалася за живіт і ойкала.
— "Матінко", — звернувся до неї Япончик. — Це ще не все... Як виявилося пізніше, замикали наш парадний похід бездомний пес і козел нашого гармаша Йоськи, котрий ішов у кінці колони. Саме ці тварюки й викликали найбільший фурор.
Галина впала на диван і радісно качалася на ньому від сміху. А Мишко продовжував:
— Про наш похід у нікуди з тиждень смакували всі одеські газети. А наступного дня, після параду, за вказівкою того ж таки начальника штабу Піонтковського мій полк одягнули за вищою категорією. Отже, ми зараз усі — мов картинка.
— І скільки ж у твоєму полку бійців? — поцікавився Нестор.
— Військова таємниця. Але для тебе, "батьку", скажу: рівно тисяча відбірних соколиків. Один в один — до двох метрів кожний, у плечах — сажень, не менше, морди — як у відгодованих кабанів.
— Яка зброя?
— А різна, аж до гармат.
— Як там наш Фельдман?
— Вищий клас, "батьку"! Він у мене, як ти й планував, комісаром.
Живемо із ним душа в душу.
— Передавай йому мої найщиріші вітання й побажання.
— Дякую.
— І як вас хочуть використати?
— За цим і приїхав, "батьку", щоб доповісти. Штабом армії прийняте рішення про входження мого полку до складу 45 дивізії Якіра. А вчора я одержав наказ вантажити свій полк у потяг і їхати на фронт проти Петлюри, а там, можливо, й проти тебе, "батьку". Що мені робити?
Махно підвівся із-за столу, невеличкими кроками пройшовся по кабінету, обмірковуючи ситуацію. Нарешті, він сказав:
— А що? Завантажуйся, бери з собою побільше всякої зброї, особливо, кулеметів — і вперед сюди, ближче до мене. Звісно, ні про який бій з Петлюрою не може бути й мови. Словом, чекай моїх подальших вказівок.
— Зрозумів, "батьку", і все виконаю точнісінько так.
— Ти щось привіз? — запитав Махно.
— Аякже, "батьку"! Здав казначею. Можеш розплатитися за зброю з більшовиками, бо гроші й цінності "позичив" я у їхніх касах і складах. Тобто, їхнім салом — по їхніх губах.
— То, Мишку, у них усе наше: і сало, і хліб, і золото.
— Твоя правда, "батьку". Це я й хлопцям своїм кажу... Ну я пішов, "батьку"?
— Будь ласка, не затримую. І дякую тобі й твоїм хлопцям.
Япончик наблизився до Махна, простягнув йому руку:
— Давай, "батьку", розцілуємося на прощання, бо попереду в мене — зовсім незвідана дорога, може бути всякого...
Махно підійшов до гостя, і вони щиро обнялися, розцілувалися. То була їхня остання зустріч. Невдовзі Мойсея Вінницького — Япончика було вбито.