ТЮТЮННИК. Ми виграємо, Симоне Васильовичу. У наступній битві, яка ось-ось відбудеться між "батьком" і Денікіним, махновці будуть знищені повністю, а Денікін настільки знекровиться, що ми його розчавимо, як голодну вошу. Залишаться лише більшовики, проти яких повстане весь український народ.
ПЕТЛЮРА. Дай-то, Боже (христиться)... Але душа моя чомусь неспокійна. Бо це — нечесна гра.
ТЮТЮННИК. Усі битви, Симоне Васильовичу, ґрунтуються на нечесній грі: хто кого обдурить, той і виграє.
ПЕТЛЮРА. Що ж ми зараз обіцятимемо Махнові? Він ось-ось має прибути до нас.
ТЮТЮННИК. Пообіцяємо дати зброї стільки, скільки попросить і яку попросить. Але, звісно, не дамо навіть жодного патрона, позволікаємо день-два, а там нападе на нього Слащов —і все зміниться.
Увійшов без стуку Левко Макуха — дипломат з особливих доручень. Він — в одязі козака сімнадцятого століття. Приємно на нього дивитися, оскільки чимось схожий на полковника війська Богдана Хмельницького, можливо, на Івана Богуна чи Нечая. На його смаглявому, обвітреному й засмаглому на сонці обличчі неприхований неспокій.
МАКУХА(до Петлюри). Симоне Васильовичу, щойно одержав важливе повідомлення від своїх людей, які працюють у штабі Махна. "Батько" якимось чином дізнався про наші переговори з Денікіним, спрямовані проти нього.
ПЕТЛЮРА. І що він?
МАКУХА. Мчить сюди на чолі своєї "Чорної сотні". Має намір арештувати тебе і розстріляти за зраду, як Григор'єва.
ТЮТЮННИК. Нехай спробує! Тут йому жаба цицьки й дасть.
МАКУХА. В Умані повно переодягнених махновців. Особисто я бачив навіть своїх земляків-гуляйпільців. Залишатися тут вам, Симоне Васильовичу, просто небезпечно.
ПЕТЛЮРА (до Макухи). Що радиш?
МАКУХА. На запасній колії уже стоїть під парами ваш потяг. Прошу вас негайно сідайте в нього і якомога швидше від'їжджайте з Умані на захід.
Петлюра покидає у супроводі Левка Макухи бронепоїзд, не попрощавшись з Тютюнником.
...Десятикілометрова зона дій махновської повстанської армії. Вона перетворена у суцільний військовий полігон. День і ніч більше 40 тисяч повстанців училися стріляти з гвинтівок, кулеметів, гармат, колоти багнетами, бити прикладами, рубати шаблями, різати ножами й кинджалами, душити руками, мотузками й палицями, стинати голови косами й серпами, їздити на конях, володіти кулеметною тачанкою і ще багато чого іншого, що може раптом знадобитися в бою. Після важких тренувань повстанців вели у лазню, потім добре годували і на вісім годин вкладали, як дітей, спати мертвим сном. А після сну тренування розпочиналися знову.
Нестор поповнив новими досвідченими бійцями і свою "Чорну сотню". Тепер вона налічувала більше 500 чоловік та ще до неї входила "жіноча сотня" під керівництвом самої "матінки" Галини. Жінки володіли шаблями не гірше від чоловіків, а то ще й ліпше, бо мали надзвичайну реакцію на будь-яку зміну поведінки "противника". "Як-то вони поведуться у справжньому бою? — іноді занепокоювався Махно. — Не підведуть?"
Аж ось несподівано трапилася нагода їх перевірити. Якось повстанці одержали повідомлення, що на село Піщаний Брід — батьківщину Галини Кузьменко — напали червоноармійці й методично знищують селян як потенційних махновців. Нестор послав туди жіночу "чорну сотню" і більше нікого. "Нехай покажуть себе в бою з ворогом, який кількісно значно переважав їх", — думав, а сам переживав за Галину, боявся її втратити.
А Кузьменко тим часом думала лише про одне — як швидше примчати у село, де жили її батьки. Ще далеко від Піщаного Броду зустріла двох жінок похилого віку, які втекли від розправи червоних і тепер ховалися у заростях лозняку. Вони, впізнавши Галину, впали перед нею навколішки й заридали, мов діти:
— Ой, Галю, Галю, донечко ти наша! Горе яке в нас! Горе! І в тебе горе... На наших очах зарубали ті супостати твого батька, як тільки дізналися, хто він... І всіх селян порубали... Нікого там немає. Навіть собак — і тих побили.
Галина застала Піщаний Брід сплюндрованим і спаленим. Не було навіть кого спитати, куди поїхали вбивці. Повела своїх жінок навмання — на південь, у напрямку, де розташовувалася армія Якіра. Коли виїхали за село, махновки побачили валку підвід з червоним прапором — звісно, то грабіжники везли до себе здобутки перемоги над селянами. Ворогів було у кілька разів більше, ніж махновців. Та дарма! Нестор завжди вчив, що в таких випадках перемагає той, хто нападає люто і зненацька. Злості ж у нападаючих було достатньо. Галина наказала вихопити шаблі і без крику, без шуму-гаму, а тихо, але з неймовірною жорстокістю (це також з науки Нестора!) накинутися на загін червоних...