Бій тривав більше години. Крики, зойки, стогони, скрізь по степу скривавлені й порубані на шмаття трупи. Жінки рубали шаблями, одна лише Фаїна Гаєнко вправно і влучно знищувала ворогів з револьвера, подарованого їй Федором Щусем. А Малашка Вусатенко, фізично здорова, дебела молодиця, рубала противників від голови до сідла, і вимушена була посеред бою навіть змінити шаблю — так затупилася її перша. У полон нікого не взяли — знищили всіх.
Повернувшись з поля бою, поховали з почестями піщанобродівців у братській могилі. Лише Андрія Івановича Кузьменка — батька Галини — поховали окремо. На його могилі дочка поклялася вічно нищити більшовиків, де б вони не були і ким би вони не були.
Покидаючи село, Галина просила матір, котра випадково знайшлася, залишити спустошене обійстя і їхати з нею у світи, так, мовляв, безпечніше для неї. Але мати відмовилася:
— Ні, доню, у тебе в житті своя дорога, а в мене — отут споконвічна батьківщина, гніздо моє. Та й не покину я твого батька ніколи. Отут з ним і ляжу в сиру землю, — вивела Галину за ворота і ще довго дивилася, як вона на чолі із загоном, віддаляючись від села, все зменшувалась і зменшувалась, аж доки зовсім не зникла на обрії.
З цього приводу Махно негайно послав Затонському "Ультиматум", зміст якого був дуже стислим і зрозумілим: якщо хоч раз щось подібне вчинять червоні, то будуть знищені вщент. Затонський, аби не загострювати й до того напружені стосунки з Махном, без зволікань вибачився за скоєне його солдатами, а Галині Кузьменко надіслав офіційне співчуття. З цієї відповіді "батько" зрозумів, що так звана більшовицька "Південна група" Якіра-Затонського сидітиме на місці, нікуди більше не рипаючись. Вони вже відчули, які вони, махновські гострі шаблі. Але інші противники... Петлюра... Бачиш, який хитрун... Як військовий діяч — він типовий "сибірський валянок". Але як політик — він щось кумекає своєю головою, навіть намагався обдурити... Заграє з махновцями, а сам готує проти нас сокиру. Ні, брате, не на того натрапив!.. Злякався мене — драпонув з Умані в невідомому напрямку. Щастя твоє — інакше б уже на тому світі обнімався з Матвієм Григор'євим... Ні, і Петлюру до уваги не треба брати. В усякому разі — зараз. Він — безсила сіра конячка. Ото стоятиме на одному місці, аж доки не посиніє, а потім, коли набридне дрімати, схопиться й не знатиме, куди тікати. Такі народні вожді не виграють ніколи, а програють завжди. З такими ватажками народ тільки мучиться, втрачає те, що мав, і те, що виборов.
Отже, на сьогодні залишається небезпечним і реальним противником тільки один — Денікін. Армія в нього досвідчена, бійці — відчайдушні, командири — просто генії. Відступати від цих досвідчених і відчайдушних геніїв далі нікуди. Все! Глухий кут! Виходить, настав час тільки воювати... Не на життя, а на смерть!.. Яка безглуздість. Битися і не вмирати, а перемагати! Перемагати і жити!
Нестор зайшов у штаб до Віктора Білаша. Той сидів увесь обкурений задушливим цигарковим димом і все щось креслив, вимірював, підраховував. Своєму начальникові штабу Махно вірив, як собі, вважав його найталановитішим стратегом і тактиком громадянської війни. І все-таки "батько" часто полюбляв у ході тієї чи іншої операції, досконало розробленої Білашем, раптово щось переінакшувати, несподівано змінювати план ведення бою. Така тактика виробилася у Нестора ще в Бутирці, на каторзі, щоб не спійматися на "вудочку" якогось "сексота” чи "дезінформатора".
— Усе, Вікторе, зважив, підрахував? — спитав Нестор начальника штабу.
— Так, "батьку". Можна починати. Тільки коли? Ти чогось зволікаєш... Аби не запізнитися... Нам потрібно напасти першими.
— І нападемо! Не сумнівайся, Вікторе. Живі будемо — не помремо...
Махно чогось вичікував. Дати наступу не говорив навіть Білашу. Можливо отаман сам цієї дати ще не встановив. Раптом увечері 24 вересня 1919 року він просурмив збір своїй "Чорній сотні". Обходив стрій, дивився кожному повстанцеві у вічі, питав про здоров'я, настрій, навіть про сім'ю, мовляв, де вона і як вона зараз? Підійшов до Вані Негребецького. Подумки згадав, що колись, ще при першому взятті махновцями Катеринослава, прохала Галина свого покровителя, аби він, Нестор, беріг Ваню, бо це майбутній великий поет-пісняр.
— Може, Ваню, залишишся з Воліним і Аршиновим? Листівки складати... Вони мені також — як постріл у серце.
— Ні, "батьку", я з тобою.