Махно присягнувся від імені живих помститися за мертвих.
— Кров за кров! Смерть за смерть! — вигукнув "батько" і тисячний мітинг, який неочікувано відбувся на похоронах, скандував: "Кров за кров! Смерть за смерть!"
Щойно пролунали останні слова клятви перед загиблими, "батько" наказав негайно вирушати в далеку дорогу — назад аж до Гуляйполя. За день махновці проходили з боями 50, а то й усі 100 верств. Переможна повстанська лавина змітала на своєму шляху "усе, що паном звалось" — поміщиків, куркулів, буржуїв і в першу чергу — денікінців, які не встигли втекти у безпечні для них місця. А таких безпечних місць на Україні для білих військ уже й не було. Невдовзі Махно звільнив від Денікіна вузлову залізничну станцію Долинську, за нею — міста Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Пологи, Гуляйполе, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь... Проти махновців Денікін врешті-решт кинув свої найліпші кавалерійські сили під командуванням генералів Шкура і Мамонтова. Однак і вони були перемелені махновцями, після чого армія Денікіна як бойова одиниця перестала існувати. А на Україну, по очищеній від противника території, безперешкодно рушили полки й дивізії Червоної армії, нерідко приписуючи собі бойові подвиги махновців і славу повсталого українського селянства.
Глава тринадцята
Шовковий шнурок
(В. Малик)
Глибока осінь 1920 року. Москва. Кремль. Кабінет Леніна. Чергове чаювання. В кабінеті Троцький, Фрунзе, Орджонікідзе, Сталін і, звісно, вождь більшовицької революції. Йому — перше слово.
ЛЕНІН. Ну що, мої соратники і вожді Жовтневого перевороту у Петрограді? Якими йолопами вас назвати сьогодні? Якого ступеня тупості ви заслуговуєте? Це ж треба! Довести Червону армію до стану дикунства! До цілковитого розвалу! Не армія — а зборище пропияк, бандитів і люмпен покидьків.
ТРОЦЬКИЙ. Дозволь, Володю.
ЛЕНІН. Не дозволю виправдовуватися!. Це ж ти, Лейбо, створив таку "непереможну і легендарну"... Аж гидко про неї вже слухати.
СТАЛІН(як завжди, неквапно ходить по кабінету, посмоктує свою пахучу люльку). Це можна було передбачити, товаришу Ленін. Хіба може Лейба Давидович розумітися на побудові нашої, російської, радянської армії?
ЛЕНІН(до Сталіна). Тільки, Кацо, не зневажай нашу національну гідність. Бо всі ми євреї, лише одні — грузинські, інші — російські, ще інші — українські... Я зараз не про це хочу почути від вас, а про причини розвалу Червоної армії. Скажи, Серго, якою ти побачив так звану регулярну армію Троцького?
ОРДЖОНІКІДЗЕ. Об'їздив я штаби армії і дивізій південного напрямку. Це не штаби, товаришу Ленін, а цілковита бездарність, легковажність і взагалі якесь непорозуміння. Не військові з'єднання, а циганські балагани. Ніякої дисципліни, жодного натяку на елементарний військовий порядок. Солдати безкарно грабують мирних жителів, ґвалтують дівчат, жінок і навіть бабусь. За найменший опір цим бандитам — нещадний розстріл десятків і сотень цивільних громадян.
ЛЕНІН(кидає репліку). Розстріл — це добре. Нехай відчувають нашу силу. А ось який бойовий дух Червоної Армії? Чи спроможна вона зламати хребет і відкрутити голову Врангелю?
ОРДЖОНІКІДЗЕ. Неспроможна, товаришу Ленін.
ЛЕНІН. Отже, мої соратники, довикаблучувалися, догралися у геніїв-полководців!
ФРУНЗЕ. Дозволь, товаришу Ленін.
ЛЕНІН(до усіх присутніх, показуючи правою витягнутою рукою на Фрунзе). Ось ще один, такий як Лейба, полководець проситься на трибуну. Ну що, товариші генії, дамо йому слово?
СТАЛІН. Прийшов же, то нехай щось ляпне — все-таки не даремно висьорбає кварту чаю.