Та Махна цікавила доля його товаришів, котрі воювали в Криму із Врангелем. Нарешті надійшла з півострова звістка від агентів Задова — жахлива й болісна звістка. Доповісти про неї отаману довелося самому контррозвіднику — так вирішив Білаш. Льова зайшов до Нестора, який нервово ходив по кабінету, і ще з порога вигукнув:
— "Батьку"! Зрада. Велика зрада й горе!
Махно підвів голову, запитливо подивився на Задова.
— Більшовики нас зрадили і в Криму, — почав доповідати Льова. — Після того, як нами був розбитий Врангель, у ніч на 27 листопада більшовицька армія на чолі з Фрунзе напала на наших повстанців і майже всіх знищила. Каретник загинув у нічній рубці.
— А Кожін і Марченко?
— За Кожіна нічого не відомо. Він начебто був тяжко поранений і хтось кудись його вивіз. А Марченко з невеликою групою кінноти вирвався з оточення, але де він зараз — також не встановлено.
Махно схопився за голову:
— Яка кіннота загинула! Які бійці! Герої всі!.. А в душі я ще вірив у порядність Леніна, в його мудрість... Кому вірив?.. Так підступно порубати тисячі своїх же братів і друзів... Нічого людяного немає у цих московських бандитів. Більшовики кров'ю заплатять за своє лихочинство. Великою кров'ю! Ніякої пощади їм! Віднині знищуватимемо всіх. Усіх і вся, що більшовизмом і ленінізмом зветься!
Махно враз став таким, яким його знали й запам'ятали на все життя повстанці: рішучим і зосередженим, з чіткими планами дій і духовно величним. Він зайшов до Білаша.
— Вікторе, де зараз, за твоїми даними, найбільше скупчилося цих червоних гадів?
— Під селом Андріївка, "батьку". Там аж дві дивізії червоних.
— Готуй план нападу, вірніше, помсти... На завтра. Та раптом Махно щось прикинув і сказав:
— А чому на завтра? На цю ніч... Ми їх знімемо з теплої постелі і порубаємо на шматки. За смерть наших у Криму!..
Всю ніч і наступний день аж до темряви махновці, не припиняючи бійні ані на хвилину, рубали шаблями аж до їх затуплення і косили з кулеметів до їх розпечення своїх, тепер уже навічно, ворогів — більшовицьку армію, яка штабом стояла в глухому приазовському селі Андріївка. Як не хотів "батько” брати нікого з червоноармійців у полон (бо махновців у Криму більшовики не милували, а всіх, кого полонили, розстріляли), все-таки десять тисяч підняли руки вгору і їх ніхто не насмілився сікти. Зараз полонені стояли на великому церковному майдані обірвані й скривавлені, босі й напівголодні. З безнадією у сумних поглядах очей. Їх періщив холодний осінній дощ, обвітрював шквальний вітер, що проривався з Азовського моря.
Махно, одягнений у все чорне, під'їхав сюди на баскому "Козачку", підняв вгору руку, аби припинився галас полонених і вигукнув так, щоб усі чули:
— Вийдіть зі строю царські офіцери — вліво від моєї руки, а командири Червоної армії — направо.
Царських вийшло небагато — щось з десяток, не більше, а ось інших, не царських командирів — близько сотні.
Сашко Нетреба, котрий сидів на своєму коні поряд з "батьком", вголос цілком серйозно подумав:
— Як уже набридло вбивати беззахисних! Ліпше б у бою...
— А в бою вони не захотіли вмерти, — заперечив Махно. — Вони ще не втратили бажання жити.
— То може усіх їх?.. — Сашко глянув на свого кумира.
— Що, на шовковий шнурок, як ти полюбляєш останнім часом говорити? — уточнив Махно, бо цей вислів у Нетреби означав одне — до найближчої стіни і негайно розстріляти на очах у інших. Та цього разу, видно було з усього, Сашко не прагнув крові.
— Якісь вони, "батьку", всі дуже жалюгідні. Глянь на їхні обличчя.
Махно дійсно обвів своїм колючим поглядом не тільки тих, що вийшли зі строю, а всіх полонених і через якусь мить вигукнув:
— Ось я порадився на місці зі своїм народним учителем, і ми вирішили усіх вас, в тому числі царських офіцерів та червоних командирів, відпустити на всі чотири сторони світу. Ідіть у свої села і міста і несіть у народ правду про українську повстанську армію махновців!.
"Батько" круто повернув свого коня на сто вісімдесят градусів і понісся в степ. За ним полетів галопом і Сашко.
...Для махновців настала важка зима 1920—1921 років. Вона була невпинною, без перепочинку, битвою з червоними. За цей період тіло Махна часто пронизували ворожі кулі, але його серце жило і руки міцно тримали будь-яку зброю: шаблю, маузер, гвинтівку, кулемета. Махновське військо, яке то зменшувалося до горошини, то розросталося до небаченого й нечуваного велета, часто оточувала значно сильніша і більша за кількістю Червона армія, але завжди махновці, наче дияволи-невидимки зникали невідомо як і куди або вислизали з оточення, мов дужа риба з рук, і знову жорстоко розправлялися з більшовицькою навалою, а то й загрожували своїм завойовникам цілковитим знищенням.