Якось надвечір, то було наприкінці грудня на Полтавщині, червоні дивізії загнали малочисельну "армію” Махна в Шумейкове урочище, з якого практично ніякого виходу живими не було. Кругом на узвишшях — море ворогів, а купка махновців — загін з 600—800 чоловік — нишпорила у негустому лісі урвища, даремно шукаючи порятунку. Один за одним під'їжджали до Нестора то верхи на коні, то на тачанці командири, падали перед ним на коліна й безпорадно вигукували:
— "Батьку”, ми пропали!
— "Батьку", ми загинули!
— "Батьку", йдемо на останній смертельний бій!.. Лише благослови нас...
А "батько" мовчки сидів насуплений у своїй тачанці, закутавшись у велику чорну овечу шубу, й щось думав, нікого не чуючи й не помічаючи. Нарешті він підвів голову й гукнув:
— Сашку! Сашку! А де ти, чорте лисий, подівся?
Сашко був зовсім не лисим, а навпаки, мав рудий густий чуб, який дуже йому пасував до круглого, як гарбуз, і червоного, як печений рак, обличчя. Та Нестор завжди чомусь називав його чортом лисим і такої своєї клички не змінював ніколи.
Прибіг Сашко. Він образився на "батька":
— Та який же я тобі лисий?
— А хіба ні? — Нестор прискіпливо глянув на свого охоронця. — Справді не лисий... Ану швидко зніми копицю з голови! — наказав Махно, вказуючи на рудий кучерявий чуб.
— Ти що, "батьку"?.. Вже теє-то... Поїхав?
— Де перукар?! — закричав Махно. — Негайно сюди перукаря!
Прибіг гуляйпільський Мошко, який усіх повстанців стриг, як баранів, великими ножицями.
— Мошко, негайно обмакогонь його і поголи бритвою! — "батько" показав рукою на Сашка.
Незабаром ніколи недоторканий охоронець Махна і його довірена особа був пострижений і поголений.
— На кого тепер ти схожий, Сашку? — усміхнувся Махно.
Сашко взяв із рук Мошка осколок люстерка, подивився в нього, весело кривляючись.
— А ти не кривися, як середа на п'ятницю. Кажи, на кого схожий?
— На Гуляйпільського юродивого Марка, "батьку"... Їй-Богу, на нього.
— А ще на кого?
Сашко мовчав. Підпряглися повстанці, котрі стояли поряд:
— Та він же, "батьку", точнісінький Котовський, мов дві краплі води. Ось тільки б йому доброго коня, шаблю в руки, командирські паски, ну й, звісно, бурку на плечі.
— За цим, хлопці, зупинки у нас не буде, — відповів отаман.
Минуло ще з п'ятнадцять хвилин, і з Шумейкового урочища вилетіла групка вершників на чолі з лисим Сашком, постриженим під Котовського. Поряд з ним — на своєму незмінному Козачку — скакав "батько", підроблений перукарем Мошком під червоного ад'ютанта, але чомусь дуже схожого на одеського Мишка Япончика — царство йому небесне.
Під'їхав Сашко ближче до позицій червоних, а ті із засідки:
— Стій! Хто їде?
— Свої.
— Пароль.
— Який там у біса пароль? Тобі що, засліпило?! Я — Котовський! Де ваш командир і хто він?
— Ми — псковськіє, у нас Чернов за старшого.
— Де він?! Негайно його сюди!
— Чаво?
— Що ти розчавокався? Тягни сюди Чернова. Скажи, що Котовський з ним хоче говорити.
З'явився Чернов. Сашко-Котовський до нього:
— Де Єгоров?!
— А аткель мнє ізвєстно?
— З ким говориш, стерво?! — гримнув на нього Сашко.
— Ну, Котовський. Бачу...
— Який телепень вас тут поставив?
— Та поставив...
— Навіщо?
— Махна висматріваєм. Гаварять: вот-вот появица.
— Так не тут же, дурні псковскіє. Я зараз своїм загоном займу он той лісок, що у вас за спиною. А ви повертайтеся до мене обличчям, і коли я Махна пожену, то ви підсобіть мені, так би мовити, з тилу. Зрозумів, Чернов?
— Так точно-с, товариш Котовський.
— Ну й слава Богу. А тепер дай коридор моєму війську. Та ширший, бо час не жде. Ось-ось має з'явитися тут Махно.
Чернов негайно виконав вказівку Сашка Котовського і той, прощаючись зі псковичем, бадьоро сказав:
— Як побачиш Єгорова, передай йому від мене більшовицький привіт... І до скорої зустрічі.
Махновці благополучно вискочили з того чортового урочища, у якому рівно через 20 років — у червні 1941-го — опинилася багатотисячна Червона армія під командуванням полководців Кирпоноса і Баграмяна і вся полягла, не зумівши обдурити, як Махно, свого ворога — німецьких фашистів.
А тим часом Нестор продовжував "гуляти" по невільній Україні, знищуючи більшовицькі полки й дивізії. Вирвавшись з Шумейкових лісів у засніжене поле, махновці довго кружляли всякими перелісками, щоб надійніше загубитися у просторі, добре, що лапатий сніг начисто замітав їхні сліди. І коли відчули, що за ними немає ніякої погоні, зупинилися на нічліг в селі Бузівка. То було вже 3 січня 1921 року. Сипав густий безвітряний сніг. Повітря чисте, без запаху пороху і смерті. Дихаєш — і жити хочеться. А нормально жити за тієї революції було неможливо. І все-таки потрібно дати людям хоч день-два належного спочину. А там, якщо буде все гаразд, то нехай і повстанці зустрінуть у домашній (не в степу) обстановці Різдво Христове. Бо Новий, 1921 рік, не святкували, а відмучились у полтавському полі, на хурделиці.