Махно розпорядився усім поквапитися, зайняти селянські хати, помитися у теплій воді, дозволив за вечерею пропустити по сто грамів спирту. Для цього підкликав до себе начальника постачання армії Григорія Серьогіна[88] і наказав йому видати кожному повстанцю необхідну кількість спирту, брусок мила, м'ясо, сало і хліб. Коли Серьогін пішов виконувати завдання, погукав Дерменжі[89] та Григорія Василевського.
— Виставте надійні пости навколо села і в селі, по черзі перевіряйте їх, — розпорядився Нестор.
— Не хвилюйся, "батьку". Все буде гаразд. Спокійно лікуйся.
Це вони нагадали отаманові про його останнє поранення у праву руку позавчора в сутичці із загоном Червоних козаків. Рана, як на Махна, дріб'язкова — куля вирвала шмат м'якої частини руки, кістки не зачепила. Але Нестор уже не міг міцно тримати шаблю у правій руці, а тим більше рубати нею.
У Вузівці "батько" зайняв крайню хату під бляхою — жив у ній якийсь куркуль — і Галина, як тільки зняла верхній одяг, відразу ж заходилася біля пораненої руки Нестора. Лягли спати десь опівночі. А невдовзі у світлицю, де спали Нестор і Галина, влетів без стуку Сашко Нетреба і загорлав:
— "Батьку"! Вставай, на нас напали червоні! Василевський і Дерменжі вже рубаються з ними на вулиці біля нашої хати. Вдовиченко підняв своїх азовців.
Махно не розгублювався ніколи, ні за яких складних обставин. І тут діяв швидко, зосереджено і вміло: негайно натягнув штани-галіфе, взувся у чоботи, щоправда, босоніж, щоб було швидше, схопив у руки обидва свої маузери, які лежали під подушкою, і так, у білій натільній сорочці, миттєво вискочив у двір. Ішов сніг, навіть зривалася хурделиця, та "батько" вмить побачив на вулиці кілька чужих тачанок, кіннотників, котрі рубалися з махновцями. А втім, важко було зрозуміти, де свої, а де вороги. Бій усіх змішав у один великий клубок, чувся брязкіт щабель, лунали постріли з нагана та передсмертні зойки. "Батько" відрізняв своїх лише за зовнішніми ознаками — багатьох міг упізнати й на дотик, адже з'їв з ними за роки війни не один пуд солі.
Махно стріляв у ворогів із двох маузерів одночасно і не зробив жодного промаху. Стріляв зблизька і впритул. Коли розправився з групою, яка насідала на нього, враз помітив, що якийсь здоровило зростом у сажень і такими ж широкими плечима вихопив із-за халяви чобіт маузера і почав стріляти з нього, намагаючись убити Григорія Василевського і вже прицілившись у нього. Та на якусь долю секунди Нестор випередив нападника, вистріливши в його широку спину кілька разів підряд, і той звалився у сніг.
Бій тривав півгодини, не більше. Коли з противником було покінчено, "батько" наказав трупи червоних постягувати в одне місце й вивезти за село у балку та й продовжувати спати. Сам теж пішов до хати, тим більше, що Галина, котра також допомагала чоловікові розправитися з червоноармійцями, наполегливо вимагала від Нестора, щоб той ішов з морозу у тепле приміщення. Вже коли збирався гасити лампу, у хату ввійшов Задов й вигукнув своїм баским голосом:
— "Батьку"! Щоб я отак опинився в Одесі, як ти отими останніми пострілами у спину здорованю вбив... — тут Льова зробив велику паузу. — Ану, вгадай кого? — Задов тихо засміявся.
— Ну, кажи... Бо спати пора.
— Командира чотирнадцятої кавалерійської дивізії Червоної армії Олександра Пархоменка[90].
— Я вбив Пархоменка?! — в голосі "батька" — і подив, і смуток, і навіть розпач.
— Так, "батьку". При ньому всі документи дивізії. І ще одне, "батьку"...
— Кажи.
— Захоплені в полон червоноармійці запевняють, що всі інші, вбиті нами у цій сутичці, були командирами особливої групи призначення для знешкодження Махна.
— Тоді не скидайте їх у яр, а поховайте у братській могилі за селом. А де поділи труп Пархоменка?
88
Серьогін Григорій Іванович — за національністю росіянин, нар. у Калузькій губернії у 1884 році. З малих років проживав разом з батьками у Гуляйполі. Анархіст-комуніст з 1906 р., за професією слюсар. В махновщині з перших і до останніх днів її існування. З 1917 до 1919 р. — голова промислової гуляйпільської комуни, голова гуляйпільської продовольчої управи, член волосного земства, помічник начзбуту махновської дивізії. З вересня 1919 р. до серпня 1921 р. — начальник збуту Повстанської армії. У 1924 р. повернувся з еміграції. У 1930 р. жив і працював слюсарем в м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя). Відомостей про його подальшу долю немає (див. О. В. Білаш, В. Ф. Білаш "Дороги Нестора Махно", Київ, РВЦ "Проза", 1993, стор. 585).
89
Дерменжі — молдаванин з м. Ізмаїла. Телеграфіст та електромеханік. Старий матрос з броненосця "Потьомкін". Учасник революції 1905—1907 рр. З командою "Потьомкіна" емігрував у Румунію. Жив у Франції, Італії, Швейцарії та Англії. У 1917 р. повернувся в Російську імперію. Анархіст-комуніст, терорист, член Гуляйпільського союзу анархістів, командир загону, командир полку, начальник автобази і телеграфного зв'язку Повстанської армії махновців. Убитий в бою на Херсонщині у серпні 1921 р. (див. там же, стор. 583).
90
Пархоменко Олександр Якович (1886—1921 рр.) — член компартії з 1904 р. Учасник першої російської революції 1905—1907 рр. У 1917 р. встановлював радянську владу в Донбасі. Брав участь у боротьбі з каледінщиною, німецькими окупантами та білокозаками. З жовтня 1918 р. — особливоуповноважений Реввійськради 10-ї армії більшовиків. Командував групою військ при розгромі заколоту Григор'єва. З грудня 1919 р. — особливоуповноважений Реввійськради 1-ї Кінної армії. З квітня 1920 р. — комдив 14-ї кавалерійської 1-ї Кінної армії. Активний учасник розгрому махновської армії. У січні 1921 року в с. Бузівка убитий в бою з махновцями (див. Короткий довідник з історії України, Київ, "Вища школа", 1994, стор. 175 та О. В. Білаш, В. Ф. Білаш, Дороги Нестора Махно, Київ, РВЦ "Проза" — 1993, стор. 587).