І нараз по всьому місту крик-гам:
— Махно! Махно!
Одні, мешканці міста, вигукували це прізвище з радістю, інші червоноармійці та більшовицькі прислужники — зі страхом.
Махновці в полон нікого не брали — сікли всіх: і тих, хто, піднімав руки вгору, і тих, хто оборонявся. Сам Фрунзе, втікаючи, вискочити у двері вже не встиг, тому вислизнув через вікно і скочив на коня. А за ним на тачанці по вулиці нісся сам Махно й палив по червоному полководцю з "маузера". Відомо, що Нестор стріляв у свої жертви навмання, не цілячись, але майже завжди влучав у них. Цього разу щастя було на боці Фрунзе. Махнові кулі збили йому кашкета, пронизали сідло і навіть одна з куль зачепила голову. Та червоному командирові вмерти від руки Махна не судилося. Фрунзе втік, і відтоді вже ніколи більше не з'являвся на шляху "батька". Кидав полководець у бій на Махна інших, а сам — зась, тримався від нього якнайдалі.
18 травня зупинилися махновці на короткий перепочинок у Таврійському степу, поблизу Азовського моря: хто купався, хто засмагав на сонці серед високих степових трав, що цвіли синіми квітами, і здавалося, що то не степ, а продовження морського плеса.
Нестор лежав горілиць на землі, заклавши за голову руки і вдавав, що спить, аби ніхто не турбував його хоч одну хвилину. Де там! Хтось під'їхав конем, аж пісок з-під копит полетів в отамана. Нестор розплющив очі. То була його дружина.
— A-а, Галина. Що там у тебе?
— Прочистила кілька сіл. У Кизлярці взяла в полон сорок червоноармійців.
— Розстріляла?
— Так.
— Молодець.
Галина зіскочила з коня, пустила його пастися, а сама сіла біля чоловіка, гладила його чорний, трохи закучерявлений чуб.
— Несторе, я починаю непокоїтися, — після невеликої мовчанки сказала вона.
— Чому?
— Червоні притиснули нас до Азовського моря. Нам нікуди подітися, хоч топися.
— А ми у воді не тонемо, — відповів чоловік і усміхнувся.
— Ти на щось розраховуєш? — поцікавилася Галина.
— Вгадала. Почекаємо тут кінноту Будьонного. Його ж, як доповіли наші розвідники, послали мене знищити. А це місце дуже вигідне, щоб розправитися з ним.
— Не розумію, чим воно для нас вдале? Навпаки, пастка.
Нестор знову усміхнувся й сказав:
— Саме так, як ти, розмірковує Семен Будьонний. А я мислю зовсім інакше: попереду в нас широкий степ, де ми навчилися перемагати у багато разів сильнішого противника. А позаду, як сама помітила, море. Отже, нам відступати нікуди, нам залишається лише битися з диявольською силою. І ще одне: Будьонний надто бездарний стратег і слабенький тактик. Йому і в голову не спаде, що ми його можемо оточити з флангів кулеметними тачанками. Ось побачиш, що він, будучи заворожений легкою і швидкою перемогою над махновцями, кинеться на нас із шаблями, як вовк на козенят, горлатиме "ура" на весь степ, мов навіжений, і забуде про охорону своїх флангів. А ми його тим часом спокійно, без галасу, але зважено, засічемо на друзки.
— Це тільки плани, Несторе. А як буде насправді?
— А так і буде, не сумнівайся... Я все продумав... Ну, усміхнися, миленька і любенька моя.
Галина усміхнулася. Нестор сів на пісок, пригорнув дружину до себе й поцілував. Під'їхав Негребецький.
— А ось і наш народний поет, — глянувши на нього, сказав Нестор. — Йому б справді, як ти, Галю, якось зауважила, складати пісні, а він уже багато років не випускає шаблі з рук... Доповідай, Баню, що там у тебе? Як виконав завдання?
Нестор підвівся, поручкався з Негребецьким, підійшов до своєї тачанки, що стояла поруч, обперся на неї.
Іван доповів:
— Прочистив, "батьку", Василівку, Кам'янку, Знам'янку. Більше десяти разів мій загін вступав у жорстоку рубку з червоними. Було знищено близько трьох сотень більшовицьких вояків, а я втратив двох. У Знам'янці комісари й чекісти спалили живими у хліві п'ятдесят селян-заручників, яких узяли за те, щоб примусити селян здати гвинтівки й іншу зброю.
Махно скипів:
— Що з цими більшовицькими гадами вчинив?
— Їхній загін складався із 32 чоловік. Всіх я зловив і передав знам'янцям на самосуд. Селяни їх розшматували і кинули бездомним собакам.
— У тебе все? — заспокійливо спитав Махно.
— Так, "батьку".
— Приготуй свій загін до зустрічі нашого давнього боягуза Будьонного. Ти разом із Дерменжі вдариш його в лоб.
— А хто в нас буде на флангах? Хто прикриватиме мене?