— Кулеметні тачанки під командою Василя Данилова[92]. Але на них великої надії не покладайте, бо вони мають особливе завдання. У цьому бою, Іване, нам потрібно повністю знищити цю нікчемну 1-шу кінну армію ворога. Роз'ясни своїм, що відступати нам нікуди — позаду море, у якому нас ніхто не чекає, крім риби.
— Все буде гаразд, "батьку".
— Поклич Задова, — сказав йому Махно.
Негребецький пришпорив свого коня й поїхав виконувати завдання.
Задов не забарився. Нестор, як завжди, поцікавився у нього останніми вістями.
— Сумні, "батьку", — відповів той. — Не знаю, чи й говорити.
Махно кинув на нього погляд своїх важких карих чи то сірих очей. Задов тут же невесело доповів:
— Проти нас тепер воюють майже всі їхні полководці: Фрунзе, Будьонний, Ворошилов, Коцюбинський, Примаков, Єгоров, Якір, Тухачевський і багато інших. Уся Червона армія воює проти тебе, "батьку".
Махна це розвеселило:
— Так чому ти про це замогильним голосом доповідаєш? Радіти треба, що нам приділяється така велика увага. Виходить, ми чогось варті. А між іншим, що їм робити? Адже в їхній армії тепер два мільйони безробітних песиголовців! Куди їх? Ось і будуть при ділі — ловитимуть вітер у полі. У тебе все?
Задов продовжив:
— У кожному селі більшовицькі продагенти тягнуть з бідолашних селян по три шкури. Усіх, хто приховує хліб, розстрілюють.
Нестор спохмурнів, а Задов закінчив доповідь:
— Беруть по 30—50 заручників і їх також розстрілюють або навіть спалюють.
— Знаю, — перебив його Махно. — Про таке ж доповідали Галина і Негребецький. За всі ці лиходійства більшовики дістануть сповна, — голос у "батька" став металевим. — Сьогодні, вже відразу по обіду, зведемо рахунки з Будьонним. Тобі, Льово, буде важливе завдання: разом з командиром "Чорної сотні" їдьте за село і, як побачите авангард червоної кінноти, підпустіть його якнайближче, потім розвертайтесь і, не вступаючи у бій, тікайте до моря. А Будьонний зі своєї дурної голови помчиться за "Чорною сотнею", як голий у лазню, й попаде у мою засідку. У цьому бою я особисто відсічу Семенові голову. Ну, будь здоров.
Коли Задов від'їхав, Галина взяла Нестора за руки, пригорнула їх до себе. Вона дивилася на коханого чоловіка благаючим поглядом:
— Несторе, ти ще зовсім хворий. Тобі не можна сидіти в сідлі. Така важка рана! І права рука в тебе слабка від поранення. Може тільки керуватимеш боєм, а сам не братимеш у ньому участі?
— Не відмовляй, Галю. Нічого не вийде. А зрубаю йому голову лівою рукою не гірше, ніж правою.
— Тоді я буду з тобою.
— Ось цього я не хотів би. Побереглася б.
— Ні! Якщо ти такий настирливий, то я теж не поступлюся...
— Добре, нехай буде гречка: схопиш відрубану голову Будьонного. А тепер пішли в намет переодягнемося, приготуємося до роботи...
Бій розпочався за планом Махна. Будьонний стрімголов і з шаленим криком "ура" кинувся за втікаючою від нього "Чорною сотнею", не помітивши, коли з флангів був оточений кулеметними тачанками, які відкрили щільний вогонь по наступаючій кінноті. Коли Семен Михайлович зрозумів, що гине, розвернувся назад, але позаду нього, в тилу, вже була махновська кіннота. Він знову розвернувся і — навтікача до моря. А звідти на нього кинулася скажена "Чорна сотня". Червоний полководець заметушився туди-сюди!.. Ага! Куди б не рипнувся — скрізь для нього "зачинені двері і вікон немає". Перша кінна більшовиків гинула на очах, — впала в паніку і стала зовсім некерованою. За тими, хто "вискочив з мішка", ганялися кулеметники на тачанках і дострілювали їх. Та це були лише квіточки. Будьонний[93] все ще бився з махновцями і не втрачав почуття мужності. Аж нараз із-за степового обрію вирвалася невелика група кавалеристів на чолі з чорним вершником. Будьонний впізнав цього чорного диявола відразу — то був сам Махно. "Батько" з такою силою врізався у ворожий клубок, що за якусь хвилину прорубався до Будьонного. Ще кілька змахів шаблі — і злетить голова в Семена Михайловича. Тут уже, якщо хочеш жити, тікай! І якнайхутчіше!
Так і вчинив відомий червоний полководець. Йому вже ні до чого була та недобита жменька його вояків, лиш би врятуватися самому. Командарм вирвався на життєвий степовий простір — і помчав щодуху, сам не знаючи куди, аби тільки відірватися від цього чорного диявола. А Махно не відставав ані на крок, навпаки, все наближався. Ось-ось дістане втікача шаблею. І нараз (такого не бувало в "батька" за всю революцію) кінь Махна спіткнувся — не впав, ні, плавно пригнувся (все-таки молодець "Козачок", знав, що падати йому у цій ситуації не можна) на передні ноги. Цього було досить, щоб Будьонний врятувався від неминучої смерті. А кіннота, що йшла з ним у бій, уся лежала трупами серед голубого цвіту весняних трав Приазов'я Невдовзі тут над степом, закружляли чорними і білими хмарами вороння та чайки. Надвечір Махно підкликав до себе Задова.
92
Данилов Василь Антонович (1893—1960 рр.) — бідняк з Гуляйполя. Чоботар. В партії анархістів з 1917 р. Начальник артилерійського постачання в армії Махна. Разом з "батьком" пішов за кордон. Помер в Румунії у м. Бухаресті (див. О.В. Білаш, В. Ф. Білаш, Дороги Нестора Махно, Київ, РВЦ "Проза", 1993, стор. 589).
93
Семен Будьонний (1883—1973). Маршал Радянського Союзу. У 1919—1923 рр. — командувач Першою кінною армією. 1939—1941 рр. — заступник наркома оборони СРСР. У 1941—1942 рр. — головнокомандувач військ Південно-Західного та Північно-Кавказького фронтів, де показав свою нездатність до керівництва військами в умовах механізованої війни. 1943—1953 рр. — командувач кавалерією. Один з організаторів масових репресій серед військових у 1930—1940 рр.
(З Нового довідника Історія України", "Казка". Київ — 2005. — С. 515).