— Льово, куди пропонуєш іти зараз? Де нас чекають? — поцікавився у нього "батько”.
— Можна на Дон, куди поспішав, щоб придушити селянське повстання, Будьонний, та вже, як бачимо, не поїде. То може ми туди? Зустрінуть нас козаки, здебільшого українці, з хлібом-сіллю. А можна на Волгу. І там хазяї-селяни по горло ситі "воєнним комунізмом".
— Зрозумів, — відповів Махно. — Ми йдемо на північ України.
Махно — він завжди Махно, послухає усі поради, а зробить по-своєму. І чому він не пішов на Дон чи на Волгу, а повернув на північ України, — це було відомо лише йому і тільки його тонкому розуму підвладне таке рішення.
...Москва. Кремль. Кабінет голови Раднаркому. Входить Ленін. Він — нервовий і сердитий.
ЛЕНІН(сам до себе). Неподобство! Сором! Уся Червона армія вже рік ганяється за цим бандитом Махном, і все марно. Він просто глузує з нас! Ми за ним полюємо на Півночі, а він з величезною армією у кілька десятків тисяч чоловік з'являється на Півдні. Ми за ним туди, а він уже в іншому місці — на Заході. Ми на Захід — а він знову на Півночі або на Сході. Диявол якийсь та й годі!
(Голова Раднаркому підходить до телефону, що стоїть на столі, крутить ручку, знімає слухавку, намагається говорити спокійно). Включіть Україну. Харків... Фрунзе... Алло, алло! Михайле Васильовичу! Ти кожного дня доповідаєш, що голову цього бандита Махна привезеш мені у Кремль, а сам, як мені стало відомо, ледве втік від нього. То правда, що сам Махно мало не зарубав тебе у Мелітополі?.. Виходить, правда... А якого біса ти там був? Мені тільки не бреши... Я все знаю. Завелася там якась фіфа?.. Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Добре, що втік. А то хто доповідав би на політбюро про Махна... Так, так, батенька, готуй свою сідницю на політбюро. З нас уже весь світ насміхається. Замість того, щоб вщент розбити Махна, в нас усе виходить навпаки. Він нас лупцює. Ще й яких втрат зазнаємо!.. Тисячі й тисячі червоноармійців загинули від його табель і тачанок. Убитий Пархоменко, ледве врятував свою голову розхвалений тобою Будьонний. І ти в тій же компанії... Ні, батенька, терпіти такого сорому більшовицька партія не може (пауза). А я впевнений, що ти його ніколи не спіймаєш. Ти, Михайле Васильовичу, недооцінюєш його військового таланту. Він — полководець. Шкода, що не з нами. Побачимо... Я хотів би помилитися... Зв'яжись із Дзержинським. Нехай дає вказівку своїй людині на знищення Махна. Чого зволікати? Чи вже й у нього руки короткі? Вас обох треба на політбюро.
Поклав слухавку. Заклав руки за спину, почав ходити швидко по кабінету — від столу до дверей і назад.
...Широке поле зі стиглими пшеницями й житами, з луками й перелісками. Спекотна пора. Вдалині чути періодичну стрілянину. Нарешті вона зовсім стихла. З пагорба до річки Дністра спускається Махно, Галина Кузьменко, Лев Зіньковський (Задов), Іван Негребецький, Сашко Нетреба, кухарка Нюся і ще десятків п'ять-шість повстанців. Усі зупинилися на березі.
МАХНО(не то сам до себе, не то до своїх сподвижників). Ось і скінчився останній бій у моєму житті. Він був жорстоким і шаленим. На полі бою, в долині і під лісом, знайшли свій вічний спочинок повстанці і червоні козаки, віддали тепло своїх сердець і кров свою рідній землі українській. Одні загинули за славу й життя нікому ще не відомого більшовицько-комуністичного ладу, інші — їхні кровні брати, але вороги за ідеями, — вмерли знеславлені на поталу багатьом поколінням (пауза). Цей бій, як багато попередніх, я виграв. Та кому потрібний виграш, коли за ним стелиться дорога бродячого собаки, проклятого усім людом вигнанця? Чи заслужив я цю зневагу й прокляття? Не знаю. Я хотів ощасливити селян. Вони повірили, що я принесу їм волю й добро і нарекли мене своїм "батьком". Не виправдав їхньої довіри, бо за селянську правду боровся сам проти всіх, а всі інші — один проти одного. Усі ми воювали за свої дрібні інтереси, за одноосібну славу, а погубили найцінніше — незалежність України. Тепер на ній хазяйнують ті, що принесуть трудовому народу безмежне море сліз і крові. І в цьому чи не найбільша моя провина (пауза). Сьогодні, у найважчу в моєму житті хвилину, зі мною найвірніші друзі й повстанці. Вдячний вам, як ніколи, і низько вклоняюся вам усім живим та мертвим (Махно низько схиляє голову). Попереду в нас Дністер... Через півгодини ми вже будемо за кордоном, у Румунії. На чужині. А позаду нас ще Україна, ми ще стоїмо на рідній, прабатьківській землі, можемо доторкнутися до неї руками, поцілувати її. Як би важко на батьківщині не жилося, вона для нас єдина мати. Вона любить і пригортає до серця свого не лише щасливих дітей, ай — з важкою долею, заблудлих. Тож, якщо хтось із вас не має сили її покинути, хай залишається... Я не тримаю, не примушую йти за мною у невідомість. Особисто мені надто важко покидати Україну, в землі якої знайшли вічний спочин мої пращури, мої дорогі батьки, брати і сестри. Я мав померти тут... А не судилося. Дванадцять разів кулі ворога прошивали моє грішне тіло, а серце залишалося живим. Воно б'ється. Мабуть, ота фатальна, тринадцята куля, для мене ще не приготовлена ні Богом, ні Дияволом. Що ж, така моя доля... Дорогу собі я вже вибрав — на чужину, в невідомість. Кожний із вас також має зараз вибрати свою дорогу. Хто зі мною, — ходімо.